Вимушених переселенців гостинно прийняла мешканка села Тарасівці на Новоселиччині Соня Анісєй. Жінка віддала луганчанам свій будинок, а сама ночує в сусідів.
Петляємо машиною вузькими вуличками Тарасівців, доки знаходимо будинок, де проживає родина луганських переселенців. Біля воріт нас зустрічають глава сімейства Віктор Гіжевський і внук власниці будинку Юрій. У коридорі та кімнатах бачимо великі господарські сумки.
– Це все наше придане. Взяли тільки найнеобхідніші речі для себе та дітей, – пояснює пан Віктор. – А приїхало нас багато: я з дружиною Тетяною, донька Анна-Марія, син Дмитро з дружиною Надією та двома дітьми – семирічною Яночкою і півторарічним Дениском. Втекли від війни.
Віктор Цезарович просить дозволу запалити. "Останнім часом викурюю за день кілька пачок цигарок. Ми жили у дачному передмісті Луганська. Це була найчистіша екологічна зона. У нас був великий двоповерховий будинок з усіма зручностями, який ми побудували вісім років тому. Вклали в нього всі кошти і душу, – чоловік показує знятий на мобільний телефон гарний будинок із зеленими газонами. – Було тихо і спокійно. Люди працювали на городах, вирощували в теплицях гарні полуниці".
"Стріляли безперервно –
і вдень, і вночі"
– Це почалося 13 червня. Цього дня я їздила у Харків на концерт і чула, як стріляють у нашій Станиці, – підключається до розмови вродлива донька Віктора Анна-Марія. – Я навчалася у Луганському східно-національному університеті імені Даля на економічному факультеті. Закінчила перший курс. Були плани на канікули, але їх зруйнувала війна.
– Спочатку зрідка стріляли з обох боків, але снаряди пролітали над нашою Станицею, – пригадує пан Віктор. – А десь із п’ятого липня почалося справжнє пекло. Стріляли безперервно – і вдень, і вночі. Лінія фронту, як я тепер жартую, проходила у нашому дворі. Хоча тоді було не до жартів. Я закінчив військове училище, служив у армії, різне бачив у житті. Але що таке може бути – навіть не уявляв. Ми навчилися визначати, з чого стріляють, звідки, за скільки часу снаряд долетить до нас, де впаде. Як тільки бачили спалах, включали секундомір і швидко бігли до підвалу. Найближчі снаряди падали від нашого будинку за 300 метрів, а осколки долітали на подвір’я. Деякі я сфотографував (показує фото на мобілці, – авт.). Такий осколок запросто може вбити людину.
– Коли вночі ми будили Дениска, аби бігти до підвалу, він не плакав, а простягав ручки, щоб його не забули, – тремтить голос у Анни-Марії. – Там ми проводили щодня по чотири-п’ять годин. Не було електрики, води, газу… Треба було знайти молоко для дітей, якісь продукти.
"Палить грубку, щоб зігрілися діти"
– У такому пеклі ми прожили 62 доби, – запалює нову цигарку Віктор Цезарович. – Гинули мирні мешканці. Мав рацію той, у кого зброя в руках. Обіцяли перемир’я, але воно так і не настало. І тоді ми вирішили виїжджати. На Буковині я бував у 1990-х роках – постачав сюди вугілля. Залишився знайомий Володимир Якубовський. Я зателефонував йому, розповів про ситуацію. Він сказав: "Приїжджайте".
До кімнати заходить скромна жінка у квітчастому халаті та хусточці. "Це наш добрий ангел Соня Василівна, – знайомить нас чоловік. – Вона віддала нам свій будинок, а сама ночує у сусідів. Уже тиждень палить для нас грубку дровами, щоб було тепло дітям, хоча в селі ще ніхто не палить". "Люди покинули свій дім, дітей маленьких мають, – тихо мовить пані Соня. – Я народилася у 1941 році. Знаю, що таке війна, голод, тому розумію їх".
"Мені тут подобається, бо не стріляють, – каже гарненька Яночка у рожевій курточці. – Я повинна була йти першого вересня до школи, але не пішла. У нас стріляли "бух-бух", і я боялася".
"Доньку прийняли до університету"
– Нам дуже сподобалося на Буковині. Ми зустріли тут багато добрих людей, – запевнив Віктор Цезарович. – Хочемо подякувати Наталії Філіпчук, яка допомагала нам. Дуже хвилювалися за доньку. Хотіли, щоб вона продовжила навчання. Прийшли до проректора університету Тамари Марусик. Вона одразу ж перейнялася нашим горем. Доньку зарахували на другий курс економічного факультету вільним слухачем, забезпечили гуртожитком.
– Мені сподобався Чернівецький університет. Гарна кімната в гуртожитку, де житиму ще з однією дівчиною, – не приховує емоцій Анна-Марія.
– Хочу залишитися тут надовго. У гімназії, яку я закінчила із золотою медаллю, вивчала українську мову, тому навчатися буде неважко.
– Хочемо, щоб на нашій землі нарешті запанував мир і ми могли повернутися додому. Та коли це буде – невідомо, – роздумує Віктор Гіжевський. – А жити якось треба, годувати сім’ю треба. Ті гроші, що ми взяли із собою, вже закінчуються. Нам із сином потрібно терміново влаштуватися на якусь роботу. До того ж ми не можемо зловживати гостинністю Соні Василівни. Отож потрібно шукати квартиру. Може, хтось допоможе нам винайняти квартиру і знайти роботу. Будемо дуже вдячні.
Для тих, хто захоче допомогти родині луганських переселенців, повідомляємо номер мобільного телефона Віктора Гіжевського: (066) 022-43-49.
