«Вкладаємо душу у страви»

Пропонують шурпу, лагман, плов, манти, янтик, самсу, пахлаву. Заварюють ароматну каву на гарячому піску. А за татарськими чебуреками шикуються великі черги.

Нас зустрічає симпатична господиня у хусточці, обіймає, наче дорогих гостей. Вибачається, що чоловіка Енвера Кадирова зараз немає – пішов у справах. Над входом вивіска з назвою кафе "Халял". У невеликому приміщенні затишно і чисто. Надіє пригощає нас гарячими, тільки-но спеченими чебуреками. Вони справді надзвичайно смачні. Це підтверджують і відвідувачі, які безперервно заходять до кафе. Незабаром утворюється чимала черга з двох десятків людей. "Тут дуже смачно готують і гарно обслуговують, – каже молодий чоловік. – Щодня беру чебуреки для всіх наших працівників. Інколи приходимо сюди обідати. Плов і манти – пальчики оближеш. Принаймні я таких ще не їв".

"Готуємо за старовинними рецептами"

– Нас у Хотині знає вже багато людей. Підходять на вулиці, вітаються, кажуть, що готуємо смачно. Нам це приємно. Допомагають мої сестра і брат, які також приїхали сюди зі своїми сім’ями, – Надіє знайомить нас зі своєю сестрою, яка виходить із кухні.

– Люди постійно приходять, то ніколи відпочивати, – запевняє Хадіджа. – Щодня місимо до 15 кілограмів тіста і печемо кілька сотень чебуреків.

– Маєте якийсь секрет, що вони такі смачні? – запитую.

– Жодного секрету немає, – ніяковіє жінка. – Просто треба вкласти свою душу, тоді все буде смачне. Готуємо з гарними думками і побажаннями доброго здоров’я. Намагаємося подавати все свіже, не обманювати, бо це забороняє наша мусульманська релігія. На обід варимо шурпу – наваристий овочевий суп із телятини, манти – великі пельмені, приготовлені на парі, лагман – відварна локшина з овочевою підливою.

– А Енвер варить плов у казані на відкритому вогні, – підключається до розмови Надіє. – Печемо чебуреки з м’ясом, твердим сиром і рожевими помідорами. Янтик готуємо за старовинним рецептом наших бабусь. Печеться він на сковорідці, змащеній вершковим маслом. Готуємо різні татарські солодощі, зокрема пахлаву, яку продають у Криму біля моря.

"Захищав права кримських татар"

"Я приїхала з трьома дітьми. Старший син ходить до школи, донька відвідує підготовчу групу, найменший – у садку. Спочатку дуже сумували, а зараз вже почали звикати, – розповідає Хадіджа. – Нам подобається у Хотині. Навколишня природа нагадує рідні місця.
До кафе заходить високий молодий чоловік. "Це Енвер", – каже Надіє.

– Тяжка доля випала кримським татарам. Уже четверте покоління змушене покидати рідну землю. Я народився в Узбекистані, куди депортували мою родину, – пригадує Енвер Кадиров. – Батькові тоді було лише чотири роки. По дорозі багато татар загинуло. Їм довелося тяжко працювати, голодувати. Ми змогли повернутися на батьківщину у 1990-х роках. Чим я тільки не займався: будівництвом, садівництвом, ландшафтним дизайном. А в 2010 році ми створили громадську організацію "Правозахисний рух Криму", яка вирішувала проблеми кримських татар. Коли почалася російська окупація Криму, почали щезати наші громадські активісти. Це триває й досі.

"Сусіди принесли картоплю і молоко"

Надіє через соціальну мережу дізналася про чернівецьких волонтерів, зв’язалася з ними по телефону. "Першим поїхав я, – розповідає Енвер.
– Завантажив бус найнеобхіднішими дитячими речами і ліжечками, адже в нас із Надіє п’ятеро дітей: троє доньок і двоє синів. Волонтер Катя повезла мене в село, показала будинок, куди можна було вселитися. А я запитав: "Чи є таке місце, де ми могли би реалізувати свою релігію, культуру, зайнятися чимось, щоб прогодувати свої сім’ї". Вона назвала Хотин. Досі я ніколи не чув про це містечко. Зайшов у книжковий магазин, придбав історичний довідник. Відкрив його, почав читати. Дізнався, що Хотин пов’язаний з історією кримських татар. І зрозумів, що хочу тут жити. Зустрівся з губернатором Буковини і мером Хотина, розповів про свої плани. Вони пообіцяли підтримку. Вдячний хотинчанам, які прийняли нас дуже добре. У перші дні жінки на місцевому ринку пригощали мене сметаною. Я купував хліб і так харчувався. А коли приїхала Надіє з дітьми, сусіди принесли картоплю, цибулю, молоко, м’ясо. Я перевівся на юридичний факультет ЧНУ, зареєстрував у Чернівцях нашу громадську організацію".

Щоб прогодувати сім’ю, Енвер Кадиров вирішив відкрити кафе національної кухні. "Орендували приміщення колишнього бару "У каміна", – пояснює чоловік. – Відкрили "Халял" першого вересня – на мій день народження. Запросили нових знайомих. Вони розповіли про нас своїм друзям. І так ми стали відомими".

Енвер пригощає мене пахучою кавою, яку заварив на гарячому піску. Показує проекти туристичного розвитку Хотина та етнографічного поселення, які розробив його друг: "Наш проект називається "Брама століть". Його мета – привабити якнайбільше туристів до Хотина. Ми пропонуємо створити етнографічні поселення народів, які залишили свій слід в історії містечка".

– Дуже сумую за своїми батьками, друзями, ріднею. Інколи серце розривається від туги, плачу, як мала дитина, – Енвер опускає голову, щоб не видно було його сліз. – Побороти ностальгію допомагають робота і мої плани. Хочеться втілити їх у життя. 
Надія БУДНА