Студенти зі Сходу та Криму, які вступили до чернівецьких вузів, розповідають, як їх тут зустріли, та що довелося пережити вдома.
Хтось знайшов тут кохання, хтось мріє про кар’єру... Молодь розповідає свої історії: що пережили на Сході, як їх зустріли Чернівці та в яке майбутнє вірять.
Кримчанка покохала хлопця із села на Львівщині
18-літня Марія ОЛІЙНИК із Сімферополя приїхала навчатися у БДМУ і зустріла у Чернівцях коханого Василя Мицка із села на Львівщині.
Марія прийшла на зустріч із Василем. Хлопець ніжно тримав кохану за руку, а при згадці про окупацію Криму ніжно говорив: "Все буде добре..."
– Приїхала навчатися у ваше місто, бо хотілося жити і навчатися в Україні, мати український диплом, – розповідає Марія. – По-друге, Крим зараз окупований, і знаходитися там не дуже приємно. До окупації я вступила у Кримський державний медичний університет і провчилася там до квітня, потім перевелася у Чернівці у БДМУ. Для мене є пам’ятним той момент, коли приїхала у Чернівці. Був ранок. Дощ. А люди – дуже привітні та сонячні! Мені допомогли з валізою, у деканаті прийняли документи, поселили у гуртожиток, влаштували екскурсію містом. Того же дня познайомилася з одногрупниками. Приємно здивувало, як викладачі з повагою ставляться до студентів. Дуже вражає ваша архітектура і бруківка замість асфальту!
– Знаєте, у Криму раніше доводилося чути різні чутки про Захід. Наприклад, говорили, що тут їдять дітей. Сьогодні, будучи тут, це особливо виглядає абсурдно та смішно, – наголошує кримчанка. – З тими, хто далі вірить у ці нісенітниці, я не спілкуюся.
Дівчина наголошує, що усе її життя перемінилося.
– У мої 18 у мене усе було розплановане, – пояснює Марія. – І раптом усіх мрій не стало: окупація знищила. Усе довелося розпочинати з нуля. Ні, це не страшно. Лишень спочатку ступор і потім береш себе у руки і рухаєшся далі назустріч новому життю.
У Марії справді розпочалося нове життя і воно сповнене коханням.
– У квітні Марія поселилася до нас у гуртожиток: я живу на четвертому поверсі, Марія – на другому. Пригадую, як побачив її вперше: прекрасна усміхнена дівчина, – розповідає Василь Мицко із Золочева на Львівщині. – Ми почали ходити разом на пари, адже вона не знала, де навчальні корпуси. Так і почали зустрічатися.
– Коли я приїхала, то відчувала себе Гаррі Поттером. А тепер усе чудово, – додає Марія. – Я уже не кажу: "Ідемо у гуртожиток", а "Ідемо додому".
Попри щасливе життя у Чернівцях, у Марії є острах, пов’язаний з окупацією. Наприклад, дівчина відмовилася від світлини у газету.
– Боюся, що можуть бути переслідування за мою українську позицію, – із сумом каже дівчина. – У майбутньому планую приїжджати у гості у Крим. Там залишилася рідня...
– Усе буде добре, – заспокоює кохану Василь...
"Вперше одночасно побачила сотні людей у вишиванках"
Із Горлівки вивчати румунську мову та літературу на філологічному факультету ЧНУ приїхала Крістіна ГРИЗУХІНА.
– Приїхала у Чернівці, бо цікавив навчальний заклад саме на Заході України, – пояснює дівчина. – Разом зі мною Горлівку покинули і мої батьки. Мама поїхала у Росію у Белгород до сестри. Я вирішила їхати навчатися на Захід України. Чому? Хотіла жити в Україні по-справжньому. Мама пропонувала поїхати у Росію, але я не хочу. Я люблю Україну, її людей, традиції! Моя мама також любить Україну і виховала у мені цю любов. Багато у мені прокинулося після року життя у Харкові – там дуже сильне українське піднесення і там я пробула останній рік.
– Про Захід у нашій Горлівці говорять просто: "Ми один одного не розуміємо", – пояснює дівчина. – Приїхавши зі Сходу на Захід, можу сміливо сказати, що країна у нас – єдина. Дуже подобаються Чернівці: вперше потрапила у місто на початку серпня. Вражаюча архітектура. А люди! Порівнюючи зі Сходом, люди тут дуже душевні. А ще дуже дружелюбні мої одногрупники... Що і казати, тут моє життя розпочалося з нуля. У яке майбутнє вірю тут? Думаю, що усе буде добре. Ось збираюся купити вишиванку. 31 серпня та 1 вересня в університеті вперше одночасно побачила сотні людей у вишиванках! Такого я ще ніколи не бачила...
Із Лисичанська на п’ятий курс факультету іноземних мов ЧНУ вступила Олена ОРЗЯ: "Приїхала, бо не могла продовжувати навчання у своєму навчальному закладі, який знаходиться у Горлівці. Там я навчалася і жила чотири роки. Востаннє була у середині червня, приїхала забрати диплом. Було неспокійно: блокпости, метушня... Які там настрої? Люди з освітою, які прагнуть чогось добитися, не підтримують того, що відбувається. Але є і багато таких, які виходили на мітинги за ДНР. Але більшість студентів та й інших – за Україну. Спочатку навіть сміялися з проросійських мітингів, не розуміли, наскільки усе серйозно.
Розпитую у дівчини, що довелося пережити у Горлівці.
– Коли захоплювали управління МВС, то прийшли з деканату і швиденько усіх студентів розігнали по домівках, – пригадує дівчина. – На мітинги ми не ходили. Був один страшний ранок. У небі літав винищувач. Ми не знали, чи іти складати іспит, щоб отримати диплом бакалавра. Таки ризикнули і пішли. Але іти на екзамен, коли над головою літає винищувач – це було дуже страшно. Ми таки склали іспит. Отримала диплом бакалавра і уже із ним вступила до ЧНУ на п’ятий курс. До Чернівців приїхала з подругою із Донецька: ми навчаємося в одній групі, нам надали гуртожиток. Дуже нам комфортно у Чернівцях. Люди надзвичайно привітні. Я ще не знаю про свої плани після навчання. Просто навчаюся і все. Далі буде видно.
– Країна тільки на словах не єдина, але насправді – єдина, – наголошує Олена. – Люди бувають різні, але всі ми українці!
"Жахлива картина: усе зруйновано..."
Важко слухати сумну розповідь Єлизавети КАРМАНЧИКОВОЇ, яка переїхала у Чернівці з Донецька.
– Перевелася з Донбаської національної академії будівництва та архітектури як вільний слухач на другий курс ЧНУ. Вивчаю архітектуру, – пояснює дівчина. – Спонукала до переїзду, звісно ж, невтішна ситуація. Ще кілька днів тому була у Донецьку – їздила за речами. Жахлива картина: усе зруйновано... У сусідньому будинку з нашим на восьмому поверсі стирчить снаряд від "Граду", який ще не розірвався. Поряд зруйнований хлібозавод. У Донецьку немає ні світла, ні води.... Наша оселя покинута. Дуже мало людей, майже нікого немає. Друг залишився у своєму будинку, у якому немає даху. Він спустився у підвал, немає куди поїхати. Ми спочатку з батьками виїхали до Бердянська, потім у Красногоровку до бабусі. Татко працював в аеропорту, але аеропорт розбомбили, від нього нічого не залишилося. Батьки залишилися у Красногоровці, не хочуть залишати своїх батьків. Я – у Чернівці...
Єлизавета каже, що дуже приємно здивована гостинністю буковинців.
– Мені так добре! – наголошує дівчина. – Я відчуваю, що перебуваю на українській землі в оточенні гарних людей. Прекрасні люди! Звісно, Сходу нав’язують певний образ Заходу... Але просто є певний відсоток людей, який у це вірить, але не більшість. Шкода, що політики не можуть домовитися і через це страждають люди. Ну якщо хтось так дуже хотів до Росії, то чому не зібрав речі і не поїхав туди жити?
До речі, Єлизавету я зустріла із двома подругами, які також приїхали зі Сходу, вони із валізами. Вони стояли з валізами біля воріт резиденції ЧНУ...
– Оформили гуртожиток безкоштовно. За це усі студенти зі Сходу дуже вдячні.
Мій день у Чернівцях сьогодні прекрасний: була на парах, спілкувалася із щирими українськими людьми. Вони дуже добре ставляться до нас, навіть якщо і знають, що ми зі Сходу, – наголошує Єлизавета. – А у нас, на Сході, дивно ставляться до людей, які розмовляють українською. Багато сьогодні зрозуміла про ваше прекрасне місто.
Валерія Чорней
