«Нам соромно за декотрих земляків»

Луганський аеропорт щодня обстрілюють бойовики, у вихідні до 11-17 разів. Але наші бійці його тримають.

Доки військові у зоні АТО чекають на підмогу земляків, удома здорові чоловіки байдикують у пікетах і ховаються за спідницями жінок.

Чернівчанин Руслан не лише за спеціальністю інженер-механік, він обожнює возитися з технікою, нею він захоплюється з дитинства. По це "МБ" розповіла його мама. Наразі чоловік воює у зоні АТО чотири місяці без відпустки та вихідних. Свій 31 рік від дня народження також відсвяткував на Сході. Світлана ЗАПЛІТНА каже, що її син стомився, хотів би приїхати додому бодай на кілька днів, відіспатися. Але поки що нема як, бо ж немає на кого залишити військову техніку. Руслан водить закріплений за ним "Урал", а ще обслуговує та ремонтує БТРи, відновлює іншу техніку. Також не може залишити друзів-побратимів, знає, що там кожен на своєму місці і його поки що нема ким замінити.

"Потрібно думати, як здолати ворога"

Молодий чоловік дивується, чому так довго немає ротації, немає підмоги, не прибувають нові бійці, щоб вони могли бодай дух перевести. Щоправда, він ще не знає, що останніми днями з Чернівців поїхали кілька бійців на передову, щоб підмінити тих, хто воює на Сході країни вже не перший місяць. Можливо, невдовзі і Руслан приїде перепочити. Втім, військовий не приховує, що довго не затримається вдома, неодмінно повернеться назад.

– Напевне недобре виховувати сина відповідальним, мужнім, патріотом, – скептично каже пані Світлана. – "Я не буду ховатися за твої плечі. Буде потрібно – піду воювати", – казав син.

Жінка розуміє, що там війна і там все серйозно, але пишається, що син виріс таким. Красномовно показує "who is who" ситуація з перекриттям жінками вулиць та пікети проти мобілізації. До речі, серед цих жіночих протестів є чимало молодих чоловіків міцної статури. Скажімо, зараз біля військової частини також триває подібний пікет.

– Наш 300-й полк був нашою гордістю. Що там зараз відбувається? На що перетворили військову частину ці намети? Мене це дуже болить, – каже мама бійця. – Схоже, люди взагалі не думають. Ті жінки, які перекривають дороги, пікетують, що вони хочуть продемонструвати, що їхня хата скраю? Що ця війна їх не стосується? Нехай воюють інші? Це ганьба. Нам соромно за таких своїх земляків.

Син також дзвонить із АТО і запитує, що відбувається на Буковині, хто ті люди, чому вони перекривають дороги. Вони що, не розуміють, що перекривають дихання самі собі? Невже ці люди не розуміють, що наслідки від їхніх дій можуть бути страшними.

Руслан пригадав, що був подібний пікет слабкодухих хлопців у військовій частині, у квітні. Вони скиглили через те, що недостатньо води було в крані.

– Командир дякував мені за мого сина. Мені приємно це чути. Але як подумаю, що мій син – на війні… – (жінка плаче). Трохи оговтавшись, вона твердо продовжила: – Справді, забезпечення армії недостатнє і якби не волонтери – щиро дякую їм, – було би нам і нашим синам дуже сутужно. Є також багато інших питань. Але сьогодні потрібно думати, як здолати ворога. Це можна зробити лише гуртом. Прутик легко зламати, а оберемок – ні.

Світлана розповіла, що її племінник також на Сході – служить у 95-й аеромобільній бригаді. Ненадовго відлучився, бо дуже застудився. Та щойно видужав, також повернувся назад, бо, каже, що там залишилися його побратими. Він навіть думки припустити не може, що буде сидіти у комфорті, доки його друзі боронитимуть усіх українців від ворога.
Якщо кожен сховається у свою мушлю, що тоді буде з нами?

Відпустка у нагороду

Віктор майже щотижня їздить у зону АТО. Він доправляє волонтерську допомогу нашим бійцям. Його син – сапер, 180 діб пробув на передовій. Як звати молодого військового, навмисне не пишемо, оскільки це військова таємниця. Молодий боєць у самому пеклі, йому доводиться іти першим і розчищати дорогу для своїх побратимів.

– Вони йдуть попереду, прокладають коридори. А коли пройшла колона, змушені знову розкладати "розтяжки", мінувати дорогу, щоб ніхто не завдав удару у спину, – пояснює Віктор. – Нещодавно на розтяжках сина підірвалося два ворожі "Урали" з живою силою та інша військова техніка. Тож його нагородили – дали невеличку відпустку додому.

Втім, молодий військовий вже на початку вересня має бути на передовій.

Віктор каже, що дорога на Донбас щораз стає дедалі більш небезпечною. Якісь озброєні люди, ймовірно, з числа перевдягнутих бойовиків, вираховують, коли будуть їхати волонтерські машини. Одного разу, коли чернівчанин віз допомогу, біля Орєхового (на Донеччині) люди зі зброєю почали стріляти поверх машини, намагалися перекрити дорогу. Волонтер натиснув на газ і на швидкості проскочив.

– Дуже велика різниця між військовою базою у АТО і передовою. На передову візьмуть не кожного. Тут служать лише надійні хлопці, на яких можна покластися, – розповідає чоловік. – Але на Сході є і такі, які у воєнних діях не беруть участі, займаються матеріально-технічним забезпеченням, постачають воду, харчі. Зазвичай саме вони багато "знають": розповідають про негаразди в армії, як їм доводиться під кулями воювати тощо. Хоча, той, хто не з чуток знає, що таке війна, здебільшого мовчить. Так і мій син, запитую: як там, що там. Він мовчить. Але його очі говорять за нього. Видно, що бачив і пізнав багато.

– Коли я чую, як деякі земляки-бізнесмени, які возили яблука в Горлівку, нарікають, що тепер нема де продавати фрукти, мені дивно, – каже батько бійця. – Як можна сьогодні ставити якісь яблука вище майбутнього країни? Якщо сьогодні ми не виборемо свою країну, то завтра ні яблук, нічого не буде. Не можна жити сьогоднішнім днем: думати лише, як поміняти машину, купити меблі. Треба думати про дітей, внуків. Що їм дістанеться після нас? Як ці чоловіки, які сьогодні ховаються, будуть пояснювати своїм нащадкам, де вони були у тяжкий для країни час?
Ліна НАГІРНЯК