Операцій зробив не одну тисячу

За цей час 78-річний заслужений лікар України зробив тисячі складних операцій і врятував тисячі людей.

З паном Іваном ми зустрілися на території військового госпіталю, де він працює. Виявилося, що лікар уже встиг зранку зробити операцію. Він швидко піднімається сходами. Ми з фотографом ледь встигаємо за ним. На дверях кабінету висить табличка "Заслужений лікар України". Іван Васильович просить почекати, поки огляне пацієнтів. Через деякий час повертається, сідає на диван.

"Батько хотів, щоб я став лікарем"

– Тепер можу трохи поговорити з вами, але недовго. Бо в обласній лікарні, де я теж працюю хірургом-проктологом, на мене чекають люди. Багато не пишіть, скромно так, – просить лікар. – Нічого особливого я не роблю. Просто виконую свою роботу, яка мені подобається. Першого серпня буде 50 років, як я почав працювати хірургом. Хоча у дитинстві мріяв стати художником, бо добре малював. Але батько хотів, щоб я вивчився на лікаря. Він закінчив гімназію, знав кілька мов, працював директором школи. Та я не шкодую, що послухав батька. Може, з мене не вийшов би добрий художник, а хірургом став непоганим.

Маю також диплом фельдшера-акушера. Навіть працював два місяці фельдшером на Герцаївській машинно-тракторній станції. Потім мене призвали до армії. Служив у Сімферополі та Бахчисараї. Коли у 1956 році почалися народні виступи в Угорщині, мене відправили туди як старшого санінструктора в складі батальйону. Я працював операційною медсестрою. Поранення були досить складні. Тоді загинули тисячі радянських солдатів, а угорців – у кілька разів більше".

Хлопець вирішив, що стане хірургом і сам робитиме операції. Після повернення з армії вступив до Чернівецького медичного інституту. "Отримав диплом у червні 1964 року, а в Чернівцях немає роботи для хірурга. І ми з дружиною поїхали в місто Гуляйполе Запорізької області, – пригадує лікар. – З першого серпня почав оперувати. На день медичного працівника мене навіть нагородили грошовою премією, про що зберігся запис у трудовій книжці. Через три роки ми повернулися до Чер­нівців, бо сумували за родиною. У 1967 році я влаштувався на роботу у хірургічне відділення обласної клінічної лікарні, де працюю досі. Тричі практикувався у Москві в інституті проктології. Був присутній під час операцій, які проводив відомий хірург Федоров, вчився у нього. На початку 1990-х організував у лікарні проктологічне відділення і керував ним до 2001 року.

"Під час операції не почуваю ні страху, ні втоми"

Щодо відповіді на запитання, скільки він зробив операцій за 50 років, пан Іван вагається: "Ніколи точно не рахував, тому можу помилитися на кілька сотень. За звітними даними, виходить у середньому за рік приблизно 300 операцій. А якщо помножити цю цифру на 50… Не беру до уваги легкі операції, бо їх десятки тисяч. Головне – це онкозахворювання, реконструкція кишківника, тяжкі травми. Таких операцій теж зробив не одну сотню. Живіт людини я вивчив досконало, і там для мене не залишилося жодної таємниці. Навіть у найскладніших випадках можу знайти вихід. Хоча перед кожною операцією хвилююся і промовляю: "Дай, Боже, щоб усе було добре". Мені допомагають молоді кваліфіковані фахівці, і я прислухаюся до їхньої думки. У складних випадках раджуся з професором Юрієм Полянським. Наприклад, учора робив операцію 75-річній жінці, у якої була запущена ракова пухлина. Мені вдалося її видалити, пацієнтка буде жити. У госпіталі лежить хворий, якого прооперував тиждень тому. Була досить складна ситуація, але зараз усе добре. Я оперував багатьох відомих у Чернівцях і на Буковині людей, чиновників, генералів. З кожним роком збільшується кількість онкохворих. Якщо колись ми робили 10 таких операцій за рік, то зараз – 50-60 і більше".

Складна операція триває шість-сім годин. "За операційним столом не почуваю ні страху, ні втоми, – запевнив хірург. – Інколи доводиться стояти годину-другу в одному положенні – потім не можеш розігнутися. Коли вже виходжу з операційної, почуваюся розбитим. Тому треба трохи відпочити, полежати. Якось після досить складної операції проспав безпробудно майже 12 годин. Напевно, даються взнаки роки. В молодості доводилося робити дуже багато операцій, чергувати по 24 години. Траплялося, що по три доби перебував на ногах, а втоми не почував. А ще хірург повинен бути оптимістом і вселяти хворому надію на одужання".

Доки розмовляємо, лікареві безперервно телефонують. Зрештою він каже, що мусить вже йти до обласної лікарні. Дорогою продовжуємо розмову. "Почуваюся винним перед дружиною, бо залишив її вдома хворою, – зітхає Іван Андронатій. – Вона часом нарікає, що через свою роботу я мало уваги приділяв сім’ї, ніколи не бував удома, навіть на свята. Тому їй доводилося займатися дітьми та господарством, а ще працювати вчителем у школі. Якби не Віра, то з мене не вийшло би такого хірурга. Ми з нею з одного села – жили по сусідству. Я був закоханий у неї ще зі школи. Ми прожили нелегке, але щасливе життя. Виростили двох дітей, трьох онуків, двох правнуків. Обидві наші доньки – теж лікарі. Вони самі обрали собі цю професію, я їх не примушував. Але мене радує, що вони пішли моїм шляхом. Старша Тамара працює в обласній лікарні, молодша Еліна проживає із сім’єю в Німеччині".

– Ви досі робите операції і в обласній лікарні, і у військовому госпіталі. Звідки берете сили? – дивуюся.

– Навіть не знаю, – каже хірург. – Але відчуваю, що можу ще оперувати. Та й не хочуть мене відпускати з роботи. І люди просять, щоби не йшов.
Надія БУДНА
P.S. Автор матеріалу вдячна Івану Андронатію за повернення до життя.