Батько Борис Миколайович і син Олег – хірурги вищої категорії. Мати Людмила Олександрівна – невропатолог, донька Анна – дитячий гастроентеролог, невістка Євгенія – операційна медсестра.
З Олегом Боднарем ми зустрілися в міській дитячій лікарні на кафедрі дитячої хірургії БДМУ, де він працює і яку очолює його батько Борис Миколайович. Їхні кабінети знаходяться поряд, про що свідчать таблички на дверях. Обидва – доктори медичних наук, професори, автори численних винаходів, наукових публікацій. Борис Миколайович – ще й заслужений лікар України, лауреат премії імені В. Залозецького, а Олег Борисович – лауреат премії фонду Sorres, член Нью-Йоркської академії наук.
"Наймолодший професор України"
– Тато з мамою навчалися на одному курсі в медичному інституті. Там вони познайомилися, закохалися й одружилися, – розповідає Олег Борисович. – Ми із сестрою зростали в сім’ї лікарів, де розмови постійно велися про медицину. Батьки часто брали нас із собою на роботу. Ще змалку ми бачили, як вони оглядають пацієнтів, як лікують їх. Отож ще з дитинства були якісь передумови, що теж станемо лікарями. Я, як і батько, хотів стати хірургом. Після закінчення школи вступив до медінституту. Спочатку працював дорослим хірургом, а пізніше ще й отримав у Києві сертифікат дитячого хірурга. Батько вже був завідувачем кафедри дитячої хірургії, коли я прийшов сюди працювати на посаду професора. Крім того, я ще й ургентний хірург Хотинської районної лікарні, де чергую у вихідні.
Олег Боднар – наймолодший професор серед дитячих хірургів України. За 16 років він зробив понад тисячу складних операцій і врятував життя сотням дітей і дорослих. Та про свої досягнення лікар не любить розповідати. Каже, що це просто його робота, яку він любить і без якої не уявляє себе.
– Лікар – це не просто професія, це спосіб життя, – переконаний пан Олег. – Твої пацієнти не полишають тебе навіть вдома. Хвилюєшся за них, телефонуєш, постійно думаєш: як вони там? Добре, що моя дружина – теж медичний працівник і розуміє мене. До речі, ми познайомилися з нею в лікарні під час операції (усміхається, – авт.). Тепер разом рятуємо дітей. Робота наша – не з легких. Дослідженнями встановлено, що хірург під час операції втрачає стільки енергії, скільки шахтар за зміну. Треба бути фізично здоровим, мати міцні нерви, бо випадки різні бувають. Часто операції доводиться робити вночі. Буває, що заходиш до операційної вранці, а виходиш із неї вже наступного ранку. Трапляється, що протягом зміни робиш дві-три операції. Найдовша тривала десять годин. Це був дуже складний випадок. Привезли чоловіка, якому перерізали весь живіт, травмували всі внутрішні органи. Він втратив багато крові, тиск був критичним. Але ми його врятували. Бачив цього чоловіка пізніше – виглядав він досить добре.
"У душі маю надію на Бога"
Мені вже доводилося писати про унікальні операції Олега Борисовича. Він буквально склав по частинах хлопця, який потрапив під комбайн, і врятував маленького пацієнта, який наковтався магнітиків.
– Із цими хворими все гаразд, – запевнив хірург. – Хоча із хлопцем, який потрапив під комбайн, довелося таки помучитися. Ми зробили йому кілька операцій. Зараз він перебуває в Харкові, де йому виготовляють протез для ноги.
На запитання, скільки він всього зробив операцій, Олег Борисович замислюється на хвилину й зізнається: "Ніколи не лічив. Але що більше тисячі – це сто відсотків. Найважче в нашій роботі – це відповідальність за життя своїх пацієнтів. Тим більше – безпорадної та беззахисної дитини. Адже батьки, даючи дозвіл на операцію, довіряють лікареві найдорожче. Хоча хірург ніколи не може дати жодних гарантій і передбачити всі ускладнення, що можуть раптово виникнути. За роки роботи переконався, що багато чого залежить від Бога. Перед операцією не молюся, не стаю перед іконою на коліна. Але в душі маю надію на Господа, що він допоможе мені зробити все правильно й врятувати людину. Необхідно зосередитися винятково на хворому, який лежить на операційному столі, забути про власні проблеми. Якщо, скажімо, столяр чи слюсар може переробити свої вироби, то хірургові неможливо виправити свою помилку. Після довгої складної операції хочеться побути на самоті хоча би 10-15 хвилин, випити чашку кави або чаю, випалити цигарку.
– На жаль, не завжди вдається допомогти пацієнтам, – зітхає хірург. – Здається, зробив усе можливе, а організм не витримав. Найстрашніше – вийти до рідних і сказати, що близької людини чи дитини вже немає. Пам’ятаю кожен трагічний випадок. Коли працював у лікарні швидкої допомоги, оперував 17-річного хлопчину з апендицитом. Здається, ніби проста операція, а в пацієнта раптом зупинилося серце від введеного препарату. Але нам вдалося його відкачати, і все закінчилося чудово. Хоча пережив я тоді… Якось на столі померла людина, в якої були травми, не сумісні з життям. Не вдалося врятувати й зовсім юну дівчину, яка вживала наркотики. А один чоловік операцію переніс нормально, а потім впав у коридорі й помер. Хірурги не дуже хочуть розповідати про летальні випадки у своїй практиці. Повірте, це досить неприємно. Важко й неможливо звикнути до смерті. Думаєш: а може, треба було це зробити так або так. Хоча розумієш, що неможливо було нічого зробити. Та все одно переживаєш.
"Донька, може, теж стане лікарем"
– Коли вдається вдало зробити складну операцію, коли бачу усмішку на обличчі дитини, яка перебувала на межі життя й смерті, щасливі сльози батьків, відчуваю невимовну радість, ніби виграв великий приз, – зізнався Олег Борисович. – Часто зустрічаю на вулиці своїх колишніх пацієнтів, які дякують мені. Деякі приводять до мене вже своїх дітей. І ця довіра дуже важлива для мене. Хоча це й велика відповідальність. Але я не міг би нічого зробити без підтримки своїх колег. Бо хірургія – це колективний процес. Мені допомагає ціла злагоджена команда: асистенти, анестезіологи, медсестри. Вони розуміють мене з півслова, з одного погляду. Працювати в новому корпусі міської дитячої лікарні стало набагато легше. Великі операційні, сучасна апаратура. Але хочеться, щоб було, як в іноземних клініках. Також читаю лекції студентам у медуніверситеті, стежу за всіма новинками в хірургії. Бо як тільки зупинився у своєму розвитку – треба йти.
– Я ніколи не розчаровувався у своїй роботі, навіть коли було важко. Мені подобається те, чим я займаюся, – запевнив хірург. – Звичайно, є багато складнощів і нюансів. Велика відповідальність, нічні чергування, значне фізичне навантаження, мала зарплата… Не вистачає часу для відпочинку. Зрештою, хірургія не додає здоров’я. Але навіть усе перелічене не може забрати задоволення від того, що роблю. Нашу дев’ятирічну доньку Настю ми із дружиною часто беремо із собою до лікарні. В операційній вона зацікавлено оглядає інструменти та обладнання. Бачу, що їй це подобається. Ймовірно, матимемо в родині ще одного лікаря. Тоді зможемо відкрити власну лікарню (сміється, – авт.).
Надія БУДНА
