«Росія не здатна воювати на два фронти»

Найбільшим покаранням для бійців УНСО, які виборювали територіальну цілісність Грузії, була фраза: "Я тебе відправлю до Києва першим же літаком".

Допоки Росія була зайнята протистояннями з Чечнею, Грузія була недоторканною. Як тільки Москва роздушила Чечню, одразу ж взялася за Грузію. Нині, коли відібрала у Грузії її землі, вона воює з Україною. Про це написав один із засновників УНСО (Української національної самооборони) Валерій Бобрович у своїй книзі "Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима". У вихідні 62-річний учасник війн на Кавказі та в Придністров’ї побував у Чернівцях із презентацією своєї книги. Кореспондент "МБ" поспілкувався з неординарним чоловіком.

"Грузини вважали нас елітним підрозділом"

– Я не письменник, а вермахт, якщо користуватися термінологією Третього рейху, – каже Валерій Бобрович. – Все своє життя, принаймні останні 22 роки, я був в УНСО. Пройшов три військові кампанії в Грузії, Чечні. Перед цим воював при совітах у В’єтнамі – допомагав "ощасливити" в’єтнамський народ компартією. Про що досі шкодую.

– Я брав участь у трьох військових кампаніях у Грузії – в 1993, 1997 та 2001 роках, – каже Валерій Бобрович. – У 1993 році, коли Шеварднадзе підписував перемир’я з Росією, у цьому документі було 12 пунктів. Перший – Грузія зобов’язувалась із зони конфлікту вивезти важке озброєння, тобто артилерію і танки. Другий пункт – вивезти із зони конфлікту українські добровольчі частини. Нас вважали такими ж елітними, як німці вважали СС.

Гляньте на поляків – то розумні люди. Чому вони нас підтримують? Бо вони розуміють, що московський улус татаро-монгольської імперії на цьому не зупиниться. Якщо сьогодні російські танки стануть десь у Львівській чи Чернівецькій області, то завтра вони "захищатимуть" російських громадян, які просто миють посуд в польських ресторанах. Вони хоч завтра приїдуть на танках "захищати" їх. Я єдине хотів би… Можливо, мене почують китайські громадяни: Китай! Ви займаєте зараз нейтральну позицію, але не забувайте: все почалося з Севастополя – "города русской слави". А у вас є Порт-Артур – теж "город русской слави". Як би росіяни не приїхали ще й туди…

– Там, де я воював, такого, як нині на Сході України, не було. Бо уряд Грузії приймав більш рішучі дії щодо відбиття російської агресії, – продовжує В. Бобрович. – Але схожа ця ситуація в тому, що тоді в Абхазії були російські військові бази, з яких стріляли з переносних зенітно-ракетних комплексів і збивали грузинські літаки, але вдарити по цих базах нам не дозволяли. Бо грузинський уряд нам говорив: "Ми офіційно з Росією не воюємо".

Гадаю, 50-мільйонна Україна повинна була вже давно розірвати демократичні стосунки та оголосити, що відбувається повномасштабна війна, закрити кордони. Я, звісно, не маршал, не стратег, але вважаю, що ті методи зачистки території в рамках так званої антитерористичної операції (АТО), які проводить наша армія – це щось середнє між дурістю і зрадою.

"Росіяни в паніці втікали із захоплених будинків"

– Коли ми брали Шрому в Абхазії, в мене було лише 157 стрільців УНСО. Перед цим грузинські військові частини тричі штурмували це містечко, – каже Валерій Бобрович. – Це щось типу райцентру в Україні. Грузини під час штурму втратили приблизно 600 людей. Після цього знаходились такі офіцери грузинської армії, які просто відмовлялися йти штурмувати Шрому. Тоді був наказ: "УНСО вперед!". Коли я побачив, що нам грузини видали по два ріжки набоїв, сказав, що з такою кількістю набоїв ніяких штурмів не може бути – ми можемо охороняти хіба що продовольчий склад або гастроном. Ну, і один каже нам: "Ти шьто суда прієхал труса празновать?".

Через кілька годин нам привезли набоїв стільки, що жадібні українці набивали ними кишені і все інше… Ви ж знаєте наших земляків: національний звір – жаба. Вивчили карту. От грузини цікаві люди: вважають, якщо на карті написано, що дороги нема, то її таки справді немає… Ми пішли, подивилися і побачили, що дорога таки є, яка підходить до урвиська висотою десь зо 200 метрів.

Вночі на мотузках спустилися вниз, спустили гранати, набої, кулемети. Був один хлопець зі Львова Обух – він зачепився і осів головою вниз. Десь напевно з півгодини так провисів. Але він жодного звуку не видав, бо знав, що, якщо нас побачать, то назад ми вже не піднімемось – нас переб’ють просто під цією скелею.

Зняли ми його, слава Богу – досі живий-здоровий, у Львові горілку п’є. Коли сонце піднялося, виявилося, що ми… за 50 метрів від російських окопів. І тут прозвучала команда "Гранатами вперед". Що таке 100 гранат Ф-1, які одночасно вибухнули? Я таке бачив тільки у В’єтнамі, коли там бомбували... А після цього крик "Слава!". Таких вигуків ще кавказькі гори, певно, не чули. Росіяни в паніці втікали із захоплених будинків. В одній хаті знайшли навіть недопиту пляшку горілки. Це ж святая святих для росіян! Мамку забув би, а тут горілку не допив…
І коли вже зайшли у центр міста, я піднявся на дзвіницю – там церква була православна. Я побачив колону втікачів гарнізону Шрому. Їх було десь 700. Чесно, якби я напередодні знав, скільки їх, я би ніколи ці Шроми штурмувати зі 150 своїми бійцями не став...

"С вамі, українцями, кар’єру не сдєлаєшь"

– Був такий випадок у Грузії, дуже схожий до наших українських реалій, – продовжує Валерій Бобрович. – Отримали наказ взяти село Старушкіно в Абхазії. Нас тоді було вже осіб 200. Мали зенітну установку на "ЗІЛі". До ворожого табору пішла розвідка, яка нам доклала, що там перебуває більше 100 осіб. Двоє чоловіків нам помахали прапорцем. Я взяв двох своїх автоматників, пішов на переговори. Дивлюся, стоїть такий чолов’яга здоровий. Чомусь ляпнув йому "салам алєйкум". Він мені відповів по-вірменськи: "Будь здоров!". А коли я побачив на його волохатих грудях хрести, то зрозумів, що я зі своїм "салам алєйкум" вляпався не в ту "тєму". Виявилося, що це батальйон імені Баграмяна, який був сформований з вірмен та воював на боці Росії проти Грузії.

Цей вірменин мене питає: "Ви жє нє гогі?". Я кажу, ні. "Я віжу, ви українулі. Ми, армяні, вам нічево плахова нє сдєлалі. Ви, українци, нам тоже нічєво плахова нє сдєлалі. Чьто ти хочєшь?". Кажу йому, в мене наказ взяти село. "І шьто, будєшь брать?". Кажу, буду. Він глянув на мене і так розчаровано каже: "Ну і бєрі єво нахрєн". Вони обернулися і пішли.

Приїжджає джип, виходить з нього полковник грузинської армії – весь в золоті, як занзібарський адмірал. "Устім, – каже до мене, – у мєня пріказ, чьтоби ви взялі сєло Старушкін". Я кажу: "Пане полковнику, ви карту вмієте читати? От, ви переїхали східний міст. Вас там зупинив український патруль, перевірив документи. Ось ви зараз знаходитесь в селі Старушкіно". "А, ето в штабє апять еті перепуталі", – сказав полковник. Пізніше підходить до мене грузинський майор, каже: "С вамі, украінцамі, кар’єру нє сдєлаєшь – нада била казирнуть і сказать: "Взялі сєло Старушкіно. Послє тєжелих байов может би ви нам званіє пависілі?". А ти єму: "Чітал карту, нє чітал карту"… Ну нє умєєт он чітать карту, ну і шьто? Я єво знаю, он хороший чєловєк – до войни явно цукумі таргавал…". От я боюся, що наші українські полковники, може й не торгували яблуками, але, напевно, розводили ларьочників десь. Вони гарно дизпаливом торгують на війні…

– Ми ніколи не піднімали собі бойовий дух. Бо найбільшим покаранням на Кавказі була фраза: "Я відправлю тебе завтра же літаком на Київ". І тут починалися сльози… "Мене все село проводжало, ви шо… Якщо ви мене відправите, то зі мною жодна дівка на танці не піде"… 
Микола КОБИЛЮК