Чоловік прийняв пологи в машині

39-річному чернівчанину Олексію Швєцову довелося приймати стрімкі пологи в молодої жінки, яку він віз на власному авто до пологового будинку. Мама назвала новонароджену донечку Оленкою на честь його дружини.

Разом з Олексієм, його дружиною Оленою та їхнім чотирирічним сином Іванком веземо машиною молоду маму з донечкою до обласного соціального центру матері та дитини. Симпатична 17-річна Тамара Деркач, схожа на підлітка, каже, що їй ніде подітися з немовлям. "Можна сказати, що я сирота, – зітхає молода жінка, яка сидить на передньому сидінні поруч з Олексієм. – Моїх рідних маму й тата позбавили батьківських прав через пияцтво, коли мені було дев’ять років. Мене виховували в Хотинському інтернаті. Там і познайомилася з батьком моєї донечки, закохалася в нього. Він був старший від мене на два роки. Коли завагітніла, Максим потрапив до в’язниці. Зараз ми з ним не спілкуємося. Максим навіть не знає, що став батьком такої гарної донечки. Вона народилася здоровою: зріст 50 сантиметрів, вага три кілограми. Схожа на мене. Ніколи не покину своєї донечки, завжди буду з нею. Бо сама знаю, що таке рости без мами".

"Стали для мене найріднішими людьми"

Сидимо втрьох на задньому сидінні. Олена тримає на руках спляче немовля в рожевому костюмчику, замотане в рожеву ковдрочку та перев’язане червоною стрічкою. Хлопчик підтримує голівку дівчинки, заглядає до неї. "Це наша маленька красунечка, – тихо каже жінка, ніжно хитаючи немовля, яке починає плакати. – Можна сказати, що це й наша з Олексієм донечка. Бо чоловік допоміг їй з’явитися на світ. Ми одружені вже 20 років. Маємо двох синів. Старшому Дімі 16 років, а молодшому Іванкові – чотири. Отож набули батьківського досвіду. Будемо допомагати Тамарі ростити дівчинку".

– Олена Василівна та Олексій Юрійович стали для мене найріднішими людьми, – запевняє Тамара. – Вони надзвичайно добрі, турботливі, постійно допомагали мені. Годували, одягали, возили по лікарнях, щодня навідувалися до пологового будинку, привозили їжу. А нині забрали мене з донечкою, привезли додому, нагодували, зібрали всі речі. На честь Олени Василівни я назвала свою донечку Оленкою".
Зупиняємося біля Центрального ринку на вулиці Героїв Майдану. Олексій виходить із машини. "Треба купити памперси, – пояснює Олена. – Ми склали список усього необхідного для дитини й Тамари, аби чогось не забути. Підготували придане для нашої маленької дівчинки. Я назбирала по своїх знайомих стільки речей, що вистачить їй до року. А потім ще назбираю".

"Не було часу лякатися"

Доки ми розмовляємо, повертається Олексій з пакунками. Залишає їх у машині та знову біжить до найближчої аптеки за пустушкою.
– А де ви познайомилися з Тамарою? – запитую в Олени.

– Я працюю викладачем англійської та німецької мов у ліцеї залізничного транспорту. Тамара – моя учениця, зараз закінчує другий курс. Я – її класний керівник, – розповідає жінка. – Коли дізналася, що вона сирота, почали з чоловіком опікуватися нею. Тамара проживала в гуртожитку, але часто бувала в нас. Якось зізналася, що вона вагітна й буде народжувати. Ми її підтримали. Третього червня Олексій зранку відвіз мене машиною на роботу й поїхав додому. Аж тут телефонують мені дівчата з гуртожитку, розповідають, що Тамарі вночі було зле, болів живіт. Я тут же зателефонувала чоловікові, сказала, щоб віз її до пологового будинку.

– Я маю дві спеціальності: фельдшера-акушера та менеджера з організації туристичної діяльності. Щоправда, Чернівецьке медичне училище закінчив давненько – ще 1994 року. Хоча ніколи не працював акушером, але якісь знання залишилися. Вони дуже стали мені в пригоді, коли довелося приймати пологи в Тамари, – запевнив Олексій. – Коли дружина зателефонувала мені, я одразу ж поїхав за Тамарою. У машині в неї відійшли води. Я під’їхав до пологового будинку, який зараз знаходиться в новому корпусі на вулиці Чехова. Вийшов з авто й гукнув чоловікові в білому халаті, що в мене породілля, нехай швидко покличе когось із медпрацівників. А він мені: "Не хвилюйся, це так швидко не відбувається". Раптом Тамара, яка лежала на задньому сидінні, застогнала: "Дядьку Олексію, я вже народжую". В одну мить переді мною промайнули всі сторінки підручника з акушерства. Я навіть пригадав, якого кольору були палітурки (сміється, – авт.). Сказав Тамарі, щоб глибоко дихала, швидко зняв із неї штани. Побачив, що вже з’явилася голівка дитини. Легенько руками почав її витягати, повернув плечиками, як учили в медучилищі. Навіть не було часу злякатися. Коли підбігла медсестра з каталкою, дитина вже була в мене на руках. Потім вийшли лікарі: подивилися, посміялися. Сказали, що треба ще возити із собою спирт та ножиці, щоб самому перерізати пуповину й обробити руки. Дитину поклали на живіт Тамари, і вона заплакала. Я зітхнув з полегшенням: значить, усе добре.

Біля воріт центру нас зустрічає чергова, заводить до кімнати. Тут є два ліжка, шафи, умивальник. Олексій заносить дитяче ліжечко, переставляє тумбочку, щоб було зручно до неї дістатися. Потім починає заносити сумки й пакети, які займають майже всю кімнату. "Тут одяг для Тамари й дитини, гігієнічні засоби, продукти, – пояснює Олена, складаючи деякі речі в тумбочку. – Хотілося, щоб у них було все необхідне. Тамаро, – звертається до молодої жінки, – їж халву та родзинки, багато пий, щоб було молоко. Увечері обов’язково покупай дитину. І телефонуй навіть уночі, якщо буде щось потрібно".

"У центрі я зможу знаходитися з донечкою 18 місяців. А потім поїду до свого села, де залишилася батьківська хата, – каже Тамара. – Старша сестра, якій 22 роки, обіцяє, що буде мені допомагати. Я переконалася, що світ – не без добрих людей". 
Надія БУДНА