Популярний письменник Юрій Іздрик, який рідко з’являється на людях і ще рідше дає інтерв’ю, завітав до Чернівців із презентацією збірки "Після прози". У редакції "МБ" він дав інтерв’ю, де чи не вперше висловився на політичні теми.

На зустріч із письменником зібрався переповнений літературний Целанівський центр Чернівців – усі охоче заледве вмістилися. Юрій потішив читанням під музику... Ми ж пропонуємо вам розмову з Іздриком про поезію, як сеанс гіпнозу, про революцію, систему всередині нас та шоколадку Порошенка.

"Має бути фішечка, якою ти візьмеш"

– До Чернівців ви збиралися три роки...

– Я вже й не пригадаю, чому так. Чесно. Напевно, найгірша причина та, що зараз зв’язок між Калушем та Чернівцями узагалі ніякий. Раніше львівський потяг ходив через Калуш... Тепер мені треба спочатку їхати до Франківська… Але у Чернівцях завжди було приємно. Тут друзі.

– Ви живете в провінційному містечку Калуші з не найкращою екологією. Не виникало бажання змінити місце проживання?

– Це моя батьківщина. Це місто, у якому мені дуже комфортно. Улітку воно дуже зелене й чудове. Мене там мало хто знає, що мене влаштовує. Чи відлюдник? У принципі, це відповідає дійсності. Так, я живу замкнуто. Останні три роки будні минають просто: зранку, як правило, пишу вірш. На цьому моє зобов’язання перед всесвітом вважається виконаним. А далі – нічого особливого. Мені із собою не нудно. Я багато чого можу й хочу вчитися. А ті рідкісні виходи у світ... Від того, що вони рідкісні, від того вони ще більш радісні та феєричні.

– Ви говорили про те, що поезія – це гіпнотичний сеанс у стилі "Кашпіровського". У вашій новій збірці "Після прози", напевно, багато гіпнозу – адже це творчість за 20 років.

– Це найповніша збірка поетичних текстів. Велика проза – це сеанс гіпнозу. А поезія – це має бути коротко: прочитав і "вбило". Коли ти починаєш писати вірш, ти ніколи не знаєш, у що все це виллється. Але завжди має бути фішечка, якою ти візьмеш.

"Добикувалися" до того, що вибрали Януковича..."

– Ви один із небагатьох митців, які стверджували, що біда українців не у владі, а в нас самих. Чи не змінили свою думку після подій у країні?

– Ні... А навіщо цю думку змінювати. Вона очевидна. Якщо спільнота утворює об’єднання, завше є питання конвенції між людьми: як вони між собою зуміють поладити на рівні сусідства, на рівні організації влади, суспільних інститутів. Зрозуміло, що проблема у всій спільноті, у кожному зокрема. А що влада? От "добикувалися" до того, що вибрали Януковича свого часу. Тепер пожинаємо плоди. Сталася революція. Сталися неймовірні зсуви. Зашкал жлобства, який був до революції, він підупав. Але спосіб мислення, цей психотип, цей спосіб поведінки нікуди не дівся. Жлобство не зникло, воно є. Більше того, здебільшого люди залишилися на своїх посадах. Так би мовити, сам принцип функціонування Верховної Ради як певного шапіто-шоу нікуди не зник.

– Як ви проживали революційну зиму? Де перебували? Що змінилося у вас?

– 29-30 листопада я саме був у Києві. Більше того, жив над Майданом. Усе то відбувалося майже під вікнами. Але я то діло проспав. Близько півночі зустрічався з Фомою (співак, – авт.) Тоді вперше побачив беркутівців. Це жах! Це був потік темної енергії! Я з тим потоком потрапив у підземний перехід. Це були якісь люди, усі одягнені в темне. Вони були п’яні. Усі були російськомовні й співали тужливих українських пісень. У мене було враження, що я в пеклі

Піднявся додому. А на ранок почув, що розганяли студентів. Потім ще кілька разів приїжджав до столиці. Але безпосередньо на Майдані я участі не брав.

Реагував? Так, у віршах це, очевидно, помітно. А чи змінило мене? Ніяк. Але загалом зміни є. Багато людей не ставили собі в буденності запитання "Хто я"? Які зараз можуть бути чисті етноси? Але багато людей, незалежно від етнічної приналежності, сказали: "Я – українець". Це найбільш очевидна зміна, яка відбулася на рівні масовості. Але чекати змін відчутних можна не раніше, як за років 20. Дасть Бог, доживу до цих часів. Буду бадьорим дідусем.

– Як думаєте, чому люди на Майдані взимку 2014 року втратили страх?

– (Довго мовчить, – авт.). Ні... Ну мені відомий стан, коли немає страху. Внутрішньо організм так гостро реагує на щось, що про страх не йдеться. Але я не знаю, як відповісти. Якби я там, на Майдані, більше часу провів...

– Усі зараз говорять, що треба зламати систему. Як це зробити? Вона ж живе в нас всередині.

– Це і є найскладніше... Українське село, наприклад, уже віками є оплотом всієї українськості, відживлює й не дає їй загнутися остаточно. Але водночас воно підживлює міський люмпен... Перепрошую, що я зараз так буду казати, але воно становить бидляцтво, яке добре почувається за будь-якого стану країни. Воно живуче, оце бидляцтво. Це селянські діти, яких віддають у всілякі юридичні академії. Це оті дєвочкі... Я дивлюся у Львові на юридичну академію. Боже, я дивлюся на ту велику кількість майбутніх ментів! Думаю, люди добрі, це ж вони не йдуть у правоохоронні органи, це вони ідуть у майбутньому "стригти капусту". От воно де, оця система. Це настільки повсюдно! Я вже не кажу про нашу систему медицини, вона може лише так функціонувати й більше ніяк. Так і в освіті. Спеціалісти дипломовані, а в реальності – "без руля". Є зараз рейтинги, які вимірюють кількість щасливих людей... От якби можна було скласти рейтинг людей, які займають у суспільстві своє місце професійне. То в такому рейтингу Україна була би на останньому місці. Бо в нашій країні кількість людей, які не на своєму місці, просто зашкалює.

"Шоколадка спрацювала"

– Чому, на вашу думку, такий результат на виборах за Порошенка? Невже думають, що мільярдер поділиться мільярдами.

– Його профіль у телевізійній картинці найадекватніше виглядав під час Майдану. Він з’являвся рідко, але дуже вдало й у хороших ситуаціях. От Яценюк, який виглядав вкрай анекдотично, щойно ставши прем’єр-міністром, реабілітував свій імідж. От де людина виявилася на своєму місті, бо на Майдані він явно не був на своєму місці. У випадку з Порошенком ще спрацювала хімія. Людина – біохімічна машина. І тонни спожитого шоколаду, а відповідно виробленого організмом серотоніну (гормон гарного самопочуття, – авт.), вони якусь матрицю в масовій свідомості поробили. Я думаю, що шоколадка спрацювала. Шоколадний король – це підсвідомість, інстинкти. Але якщо він справді виявиться шоколадним королем, а не ще одним черговим гівняним, то буде добре.

– На Вашу думку, що таке нині Донбас? Це якийсь політичний вірус, стиль життя чи невідомий ще феномен?

– Там, де найгостріше стояли проблеми з ідентичністю, там і породжуються найгостріші проблеми. Це Крим – заповідник Радянського Союзу й нині Донбас, куди в промислові зони десятиліттями звозився люмпен і кримінал. Це як Південний Бронкс у Нью-Йорку, де проблеми не вирішуються, попри те, що це США з усіма їх можливостями. Очевидно, що люди на Донбасі лише зараз починають говорити, хто я. Є ті, хто сидить вдома, дивиться на тих, хто бігає з автоматами і думає: "А хто я і чому опинився тут? Що я роблю?" Там живуть люди, вони намагаються щось "намутити". Ну, то давайте вже визначайтеся: у вас є більшість чи ви мовчите?

– Чи розірве війна оцю пуповину зв’язку "старшого" і "меншого" брата?

– Ставлення до Росії після Майдану... Ну багато хто зрозумів. Але суто на емоційному рівні є різке зниження інтересу до російського продукту. Звичайно, російська література посідає велике значення в моєму житті. Як для когось російський кінематограф. Але залишилося не так багато російських продуктів, до яких я не відчуваю внутрішньої відрази. Це емоція накрила всіх. А емоція завжди сильніша! Старший брат у цій згаданій масовій свідомості вже далеко не старший брат. Це все перегорить, уляжеться, і буде реальна картина світу.

– Який би сюжет у своєму тексті вигадали для Путіна?

– Я нічого мудрішого не вигадаю від того, що придумав Пєлєвін (сучасний російський письменник, – авт.). Він його зобразив в образі бога-пса з п’ятьма лапами... Але коли почалася вся ця російська кампанія, я придумав двовірш у стилі Володимира Вишневського: "Если Путин доктор Зло, Злу опять не повезло". 
Валерія Чорней

З ДОСЬЄ "МБ"
Юрій Іздрик – український прозаїк, поет, культуролог.
Народився 16 серпня 1962 року в місті Калуш Івано-Франківської області.
Живе і працює в Калуші.
Автор повісті "Острів Крк" (1994), поетичної збірки "Станіслав і 11 його визволителів" (1996), романів "Воццек" (1996, 1997), "Подвійний Леон" (2000) і "АМтм" (2004), збірки есеїв "Флешка" (2007), "Таке" (2009), "Underwor(l)d" (2011), "Іздрик. Ю" (2013), "Після прози" (2013), "AB OUT" (2014), низки повістей, оповідань, статей із культурології та літературознавства.