Велика родина проживає у двоповерховому будинку на Роші. Нас зустрічає жвавий хлопчик, вітається, каже, що мама вдома, а тато ще на роботі. У коридорі висять десятки курточок, на підлозі рівними рядами вишикувалися туфлі та кросівки різних розмірів. "Можна магазин відкривати", – жартує 48-річна господиня – симпатична жінка, запрошуючи до їдальні. Тут смачно пахне домашньою випічкою, на кріслі спить кішка. "Печемо пиріжки з варенням і сиром, щоб вас пригостити, – каже пані Валентина. – На всю нашу сім’ю замішую тісто з кілограма маргарину".
"Мені весело в такій великій сім’ї"
Увесь холодильник у їдальні заліплений сімейними фото. "Це наша картинна галерея, – сміється господиня. – Ось найстарша донечка Олеся із зятем Андрієм і двома внуками. Вони мешкають окремо. А це весілля сина Василя. Він із дружиною живе з нами".
До жінки підбігає чорнява дівчинка, обіймає її і просить: "Мамочко, можна я піду на вулицю гратися?". "Це наша Вікуся, – пояснює пані Валентина. – Ми взяли її з будинку дитини. Цього року вона піде до першого класу".
Двері відчиняє гарненький хлопчик, каже, що його звати Сашко, йому п’ять років, він вже знає букви і вміє писати. "Сашу ми теж взяли з дитячого будинку. Він і Віка зі мною вдома, а інші розбігаються вранці, – зауважує жінка. – Шестеро ходять до школи, дві доньки – студентки".
– Я навчаюся в третьому училищі на кравця-закрійника, – розповідає вродлива Римма. – Мама – моя найкраща подруга. З нею можна говорити про все на світі. Від неї я навчилася гарно пекти.
Шестикласник Віктор показує шкільний щоденник, де з деяких предметів є 10 і 12 балів. "Мені подобаються історія, математика, англійська мова, – каже хлопчик. – А ще я дуже люблю свою маму. Вона добра, завжди хвилюється за нас. Хоче, щоб ми виросли гарними людьми, вміли щось робити. Нині я чергую на кухні, маю там прибрати і помити посуд. Мені весело в такій великій сім’ї".
"Прийомні діти називають нас мамою і татом"
– А вам весело живеться зі стількома дітьми? – запитую в мами великого сімейства, яка нарешті сідає на диван в їдальні.
– Звичайно, що весело. Постійно – сміх, дитяче щебетання, – жінка усміхається. – Хоча бувають і сумні дні, коли діти хворіють. Учора Стасик упав із велосипеда, подряпав обличчя, плакав. Мене від їхніх сліз аж серце починає боліти. Але я дуже щаслива мама. Хоча в молодості навіть не мріяла мати таку велику сім’ю. Після школи закінчила курси машинопису. Працювала нянею в дитячому садку, в протитуберкульозному санаторії в Садгорі та центрі наукової інформації. Я сама родом із Чернівців, а чоловік – зі Сторожинця.
Познайомилися в церкві, яку разом відвідували, згодом одружилися. Першою в нас народилася Олеся. Потім Василько, Женечка, Ларисочка, Риммочка, Олежко, Сергійко, Вітя, Ірочка. Мріяла тільки про те, щоби виспатися. Приспиш одного, а вже прокинулося друге. І так до ранку…
До мами підбігає Віка, вмощується в неї на колінах.
– Маючи дев’ятеро своїх дітей, як ви наважилися взяти ще чотирьох прийомних? – дивуюся.
– Якщо чесно, то я трохи боялася, – зізнається пані Валентина. – Але цього хотіли чоловік і діти. Олеся навчалася в мед-академії, проходила практику в дитячій лікарні, де побачила покинутого хлопчика. Умовляла мене: "Так шкода цього Артемчика. Може, ми б його забрали?". Та виявилося, що в хлопчика є мама, яку не позбавили батьківських прав. Тоді ми з чоловіком звернулися до служби у справах дітей. Василь попросив: "Дайте нам найбільш занедбану, хвору дитину". Нам порадили Вікусю, яка тоді перебувала в будинку дитини. А потім ми взяли Настю, яка була схожа на нашу Олесю. Пізніше нам зателефонували зі служби і запитали, чи не хочемо взяти ще двох хлопчиків. Ми порадилися всією сім’єю і вирішили взяти. Сашко не розмовляв, постійно плакав. Коли чоловік уперше погрався з ним, він тихо промовив: "Я хочу бути з тобою". Зараз це зовсім інша дитина: говорить, усміхається. Всі прийомні діти називають нас мамою і татом. Я казала своїм дітям: "Це будуть ваші брати та сестри. Вони не винні, що – сироти, і повинні теж мати сім’ю".
"Моя дружина –
це живий подвиг"
До їдальні заходить стрункий, моложавий чоловік – батько сімейства. "Моя дружина – це живий подвиг, – запевняє пан Василь. – Народити дев’ятеро дітей, взяти чотирьох прийомних. Усіх любити, годувати, одягати, виховувати… І робити це все із великим задоволенням. Ще й мене любити (сміється, – авт.). Валя живе заради нас. Бог дає їй мудрість бути такою гарною мамою і дружиною".
– Напевно, не маєте часу для відпочинку? – запитую в пані Валентини.
– Майже весь день на ногах, – каже та. – Прокидаюся рано, щоб приготувати сніданок. Варю молочну кашу і сосиски, роблю бутерброди. Хто все з’їдає – даю цукерку. Потім приступаю до обіду. Суп і борщ варю у великих дванадцятилітрових каструлях. Обов’язково повинна бути друга страва. А потім вже й вечерю треба готувати. Часто щось печу. Для мене радість готувати їсти для своєї сім’ї.
Біля мами сідає синьоока Іринка. "Це татова донечка, навіть очі його", – пані Валентина з любов’ю дивиться на дівчинку. "А мамочка мене народила, тому я її люблю, – каже Іринка, обіймаючи жінку. – Я навчаюся в третьому класі. Подобаються українська мова і математика. А ще я буду вчитися грати на скрипці. Настя і Олег вміють грати на бандурі, Вітя – на кларнеті, Вася – на гітарі, Лариса – на скрипці, Римма – на фортепіано".
– Маємо справжній сімейний ансамбль, – сміється жінка. – Музичні здібності дісталися дітям від чоловікової родини, де всі грали на чомусь. Лише Василя не навчили, бо якраз тоді хворів його батько. Тому чоловік дуже хотів, щоб наші діти ходили до музичної школи.
Пані Валентина пригощає нас березовим соком і ще гарячими пиріжками.
– За день мене називають мамочкою сотні разів. Коли йдуть до школи, обніймають і цілують. Приходять – знову цілують. У нашому домі багато любові. Відчуваю велику радість, що зуміла вкласти щось добре в своїх дітей, – роздумує пані Валентина.
Надія БУДНА
