Мешканку села Карапчів Глибоцького району Ганну Карлійчук везли до лікарні до Чернівців на транспорті, який призначений для перевезення… будматеріалів.

Ганну Карлійчук, 73-річну мешканку Карапчева Глибоцького району, добре знають не лише в рідному селі. Жінка має понад сорок років трудового стажу – майже все життя працювала в бібліотеці, дев’ять років трудилася секретарем сільради. Навіть нині, незважаючи на пенсійний вік й інвалідність, Ганна Карлійчук не сидить склавши руки, вона помічник-консультант депутата районної ради Костянтина Біленку.

Ноші кидало по всьому салону

– Усе було би добре, якби в лютому минулого року не потрапила в обласний центр травматології та ортопедії з діагнозом "медіальний перелом шийки лівої стегнової кістки зі зміщенням відламків", – розповідає жінка кореспонденту "МБ". – Там мені зробили цементне ендопротезування лівого кульшового суглоба. Коштувала ця операція 30 тисяч гривень. Допомогли коштами покійний син та дочка, які працювали за кордоном, також віддала всі свої заощадження. Однак четвертого грудня 2013 року о восьмій годині ранку вдома в мене раптово стався вивих оцього вставленого суглоба. Біль був жахливий, а в хаті нікого немає. Ледве дотягнулася до телефону, щоби зателефонувати головному лікарю сільської амбулаторії Соріну Фратовчану. Він прийшов швидко, ввів знеболювальні ліки й заявив, що мені потрібно негайно їхати туди, де робили операцію – щоби направили вивих суглоба. Почав телефонувати в службу швидкої медичної допомоги. Йому відповіли, що машина незабаром приїде. Минула година, дві, три... Наближався обід, а машини нема. Нарешті зателефонували зі "швидкої" й повідомили, що виїжджають, але потрібно заплатити за пальне. Я погодилась, бо не могла терпіти біль. Машина прибула, але не така, яка призначена для перевезення хворих. Водій сказав, що цим автомобілем возить медустаткування, будматеріали. Його й завгоспа з гаража до мене надіслав головний лікар районної лікарні Іван Шкробанець. Мовляв, ми зараз їдемо до Києва за будматеріалами й дорогою "закинемо" вас до Чернівців. Сказали дати гроші на двадцять літрів бензину. Погодилася, бо іншого виходу не було. До хати занесли ноші – дві палиці, обтягнуті брезентом, точно такі, які за Союзу використовували під час навчань цивільної оборони. Підіймали мене всі, хто був у хаті – медсестри, сусіди, а я кричала від болю. Ноші зі мною поставили на тверду й холодну підлогу, було до нестями боляче. Мене везли, вибачте, як здохлого собаку. Хоча би постелили оберемок соломи, щоб не так трясло. Бо дороги погані, суцільні ями. Можна було їхати в напрямку Сторожинця – туди й дорога краща, і ближче. Натомість поїхали через Глибоку. Ті ноші мали ще й коліщатка й усю дорогу ковзали по всьому салону. Під лавочкою був якийсь закріплений ящик, за який я щоразу намагалася вхопитися, але мене кидало в усі боки, об той ящик обдерла пальці правої руки. Отак із великим стукотом ноші ковзали по всій машині. Діна Малеон, медсестра амбулаторії, яка була на лавочці в машині, як могла, так тримала то мене, то притримувала ноші, просячи водія, щоб щось зробив, бо вилетимо надвір. Той сказав, що двері міцно зачинені знадвору. Від нестерпного болю та нелюдської їзди я, вибачте, обмочилася. Думала, що та поїздка не закінчиться ніколи.
У центрі трансплантології й ортопедії мені вправили суглоб, викликали таксі, і таким чином я дісталася додому. Вік пам’ятатиму ту поїздку!

– Мені та поїздка здалася вічністю, – каже Діна Малеон, медсестра Карапчівської сільської медичної амбулаторії. – Дивно, що прислали таку необлаштовану для перевезення хворих машину.

– Машини швидкої допомоги мені не підпорядковуються, а обласному центру екстреної медицини та медицини катастроф, – розповідає Іван Шкробанець, головний лікар Глибоцької райлікарні. – Щоб виручити Ганну Карлійчук, яку я добре знаю, дав санітарну машину: їх у нас кілька, причому не найкращої технічної справності. Хотів зробити добре, а тепер ще й винен!

"Це наслідки недолугого реформування медицини"

– Я спочатку зателефонував в обласний центр екстреної медицини, але там, довідавшись, куди треба везти хвору, відмовилися посилати автомобіль, зіславшись на те, що мають право доправляти хворих лише в державні лікувальні установи, а Чернівецький центр травматології й ортопедії – приватна лікувальна структура, – каже Сорін Фратовчан, головний лікар Карапчівської медамбулаторії. – Тому порадили звернутися в нашу райлікарню. Тоді я запитав, чому ж тиждень тому вони надіслали машину, а тепер не хочуть. Відповідь була така: один раз ми пішли вам назустріч, а зараз не можемо.

– Це все наслідки недолугого реформування медичної системи країни, – вважає Костянтин Біленку, депутат Глибоцької райради. – Якщо державна служба швидкої медичної допомоги не має права везти хворих до приватної лікарні, то чому тоді в Україні існує приватна медицина поряд із державною? Зрештою, чому рядові громадяни мають потерпати від відомчих міжусобиць?

– У своїй роботі ми керуємося Законом України "Про екстрену медичну допомогу", – говорить Володимир Єленєв, директор обласного центру медичної допомоги та медицини катастроф. – Згідно з ним, швидка приїжджає тоді, коли є невідкладний стан людини – раптове погіршення фізичного або психічного здоров’я, яке становить пряму та невідворотну загрозу життю та здоров’ю людини. Хворих доправляємо в державні лікувальні заклади, а там уже вирішують, де і як пацієнта потрібно лікувати.
Василь Гринюк