Є історії, які повертають віру в доброту людей. Ось напередодні року Коня зворушлива розповідь про те, як чернівчанка Наталя Афанасьєва врятувала життя... коневі. Уже рік вона їздить із міста на Кіцманщину доглядати улюбленця.

– Морда! – жартома вигукує усміхнена чернівчанка Наталя Афанасьєва й заходить у конюшню. – Мордочка... Де мордочка?
У конюшні тихо. Тільки під ногами шелестить солома. Один за одним зі стійл виглядають коні. У кожного – пронизливий погляд. Іду й думаю, кого ж саме гукає Наталя. Ще кілька кроків, і жінка зупиняється біля високого гарного жеребця. У відповідь на слово "Морда", він виглядає з денника й вітається іржанням. Кінь притуляє голову до грудей господині. Зворушливо дуже.

Коня звати Факір. Йому п’ять років. Не віриться, що ще навесні цього року цей коник, наляканий та занедбаний, стояв на бойні та безнадійно чекав на свою смерть...

"Це моя радість.
Це сенс мого життя"

– Це було навесні 2013-го. Тоді в моєму житті з’явився Факір. Саме на мій день народження, – пригадує Наталя, доки кінь у її кишенях шукає яблучка. – Перед цим я захопилася верховою їздою, брала кінні уроки. Але ніколи в житті не думала про те, щоб купити коня! І ось мій тренер розповідає, що йому телефонували знайомі з тернопільської бойні. Мовляв, там стоїть молодий жеребчик.

Із цікавості Наталя поїхала в Тернопіль. Ніколи вона не забуде ту жахливу картину.

– Бойня. Там стояв кінь... Поряд – приміщення, у якому немає дверей. Там ріжуть свиней і чути жахливий вереск. Той вереск пам’ятаю й досі, – пригадує чернівчанка. – Дивлюся на Факіра, а в його очах – страшенна темрява та відчай. А ще кінь був дуже худий: голова величезна, а худий живіт звисає з впалих боків. Було боляче це бачити. У мене стислося серце. А тут ще й конюх говорить: "Давай я пробіжуся з ним, щоби ти глянула". Але мені уже було байдуже. Підійшла до Факіра й кажу тихенько: "Не переживай, ми тебе заберемо". Можливо, мені здалося, але в нього змінився погляд від моїх слів. Я уже знала, що Факіра ніколи тут не залишу.

Виявилося, що коня забрали на бойню за борги. Наталя разом із другом вирішили викупити тварину. Довелося швиденько розшукати частину коштів, яких не вистачало. Того ж дня замовили батманку (засіб для перевезення коней – авт.) і наступного ранку поїхали забирати свого улюбленця.

– Пригадую, як уже приїхали, в Кіцманському районі вивели коня з батманки. Мій тренер каже: "Може, не брала би ти його? Щось дуже нещасний..." У цей момент кінь заходив у конюшну і раптом гордо підвів голову, пішов королівською ходою та заіржав. Це вже означало, що він серед присутніх не на нижчому щаблі. Це було незабутньо. Я повірила в нього.

... Доки Наталя розповідає, її друг старанно чистить коня. А потім одягає на нього вишукану темну червону попону. Таке враження, що це кінь лицаря.

– Спочатку довелося добряче Факіра відгодувати, – пригадує Наталя. – Багато працювали з ним, адже навіть галопом бігати не вмів. Забезпечили йому посилене харчування, здали аналізи, зробили щеплення й, звичайно, шукали підхід до нього... А потім дізналися, що в коня – шляхетний родовід, про його відомого батька Іриса в Інтернеті дуже багато інформації. Зараз за Факіра нам пропонують гарну суму, але я ніколи його не продам! Кінь не приносить мені жодного прибутку й не буде приносити, тільки витрати. Але справа не в грошах. Це моя радість. Це сенс мого життя. А ще я досі не розумію: невже не можна було продати коня, а не здавати його на бойню? Вважаю,: яка б не була скрутна ситуація, треба до останнього намагатися продати коня в добрі руки.

"Треба виявляти доброту"

Одягнувши Факіру спеціальну білу шапочку для вух, Наталя бере його за повід і веде на вулицю. Полем іде струнка тендітна жінка, а поруч біля неї високий-високий гнідий кінь у темно-червоній попоні. Час від часу кінь головою штовхає господиню: грається, шукає яблука чи бублики в її кишенях.

Так відбувається щодня, незважаючи на те, що Наталя живе в Чернівцях, а кінь утримується в Кіцманському районі в клубі "Троя". "Приїжджаю щодня, – усміхається чернівчанка. – Уявіть, що це, як дитина: зобов’язана приїхати й поспілкуватися. Але це не важко, бо Факір дарує неймовірні емоції. Важко підібрати слова, щоб пояснити".

Про характер Факіра господарі кажуть так: "Це наровливий16-літній підліток. Бувало, не раз від нього отримували в груди задньою ногою чи падали на ходу. Зараз уже кінь визнав нас".

... Доки ідемо полем, Наталя ділиться: "Вперше сіла на коня в Криму в років 16. Ми йшли посеред гір, далеко горіли поля. Це було казково. І за першої можливості на Буковині почала займатися верховою їздою. Хіба могла я тоді у 16 уявити, що матиму власного коня?"
Коли зауважую, що порятунок Факіра – дуже шляхетний вчинок, Наталя заперечує: "Я не вважаю, що це шляхетність. Не треба мене вихваляти. Все стається за планом Всевишнього. Я придбала Факіра й тим самим купила спокій душі з думкою про те, що я зробила все, що змогла, щоби легше засинати вночі. А ще я вірю в карму. Ну якщо логічно думати... Яка була ймовірність того, що я куплю коня, який стоїть десь в іншій області й чекає на смерть? Або яка була ймовірність, що я врятую посеред дороги котика? Пригадую: їду на машині, сильна гроза й бачу кошенятка біля смітника. Чи яка була ймовірність того, що саме мені доведеться рятувати собаку із простреленою головою? Готова віддати Воллі (так звуть собаку) у добрі руки. Може, хтось відгукнеться? (Наталя за потреби завжди допомагає безпритульним тваринам, – авт.). Вважаю, якщо уже на нашому шляху трапляються беззахисні тварини, це все не безпідставно. Потрібно їм допомагати.
... Набираюся сміливості, щоб близько підійти до норовливого Факіра. Кінь уважно дивиться мені в очі. Крок за кроком наближаюся. Підношу тремтячу від страху руку й завмираю, не можу наважитися погладити. Факір, відчуваючи мій страх, раптом заспокоюється й стоїть спокійно. Я торкаюся його голови. Тепло. Радість. Захват.

– А тепер уявіть мій захват від моменту, коли Факір уперше обійняв мене! – зауважує Наталя. – Я підійшла, а він закинув свою голову мені за плече й міцно притулився! Або коли вперше виявив довіру та й притулився головою до грудей! Від спілкування з Факіром відчуваю великий заряд енергії. Та яка там депресія? Я забула, що це таке!

... Після прогулянки повертаємося в конюшню.

– Напишіть, щоб люди не були байдужими, – раптом зауважує Наталя. – Треба виявляти доброту до всіх живих істот.

– А наші люди байдужі? – зауважую.

– Так, дуже... Хоча їх не можна засуджувати. Вони байдужі, бо не мають фінансової можливості допомагати ще й іншим. Якщо себе не можеш повною мірою забезпечити, то коня – тим більше.

– До речі, наближається рік Коня. Яким він мав би бути? – цікавлюся.

– Це рік сміливості та чесності, – впевнено відповідає Наталя, і Факір забирає з її долоні своє останнє на сьогодні велике червоне яблучко. Завтра буде новий десерт і нова зустріч із господарями, які його врятували...
Валерія Чорней

П’ять цікавих фактів про коней

Кінь – священна тварина 23 народів. Переважно коней шанують там, де без них не обійтися: у Північній Африці й на Близькому Сході.
Коні здатні розрізняти емоції в людському голосі.
Як і люди, кінь бачить світ у кольорі, але синій і червоний практично не розрізняє.
Найпоширеніша кличка коня у світі – Чжу-Хань. Китайських коней найбільше у світі.
Існує майже 160 різних порід коней. Але арабський кінь унікальний тим, що це найчистіша з усіх порід.