Для родини Гаркавенків із Виженки на Вижниччині, як і для мільйонів українських родин – це дуже болюча дата. Голодомор пережили і батько, і матір... Обох уже немає серед живих – залишилися лише записані спогади...
У мешканця села Виженка на Вижниччині Володимира Гаркавенка голодомор пережили і батько, і матір. Його батько, Костянтин Михайлович, не дожив три місяці до 80-ти років – помер від інфаркту.
– Він стільки пережив: голодомор, війну. Розповідав, що били так, що сорочку в тіло загнали, – згадує пан Володимир. – Мама померла у 86. З двома паличками ходила – ноги...
Батьки пана Володимира родом із сусідніх сіл на Полтавщині. Приїхали на Буковину після війни піднімати народну освіту. Тут у них народилося двоє синів.
Батько був директором школи у Виженці, Берегометі, завідувачем райвідділу освіти.
– Батьки мені завжди розповідали про голодомор. Це були дуже страшні часи, – розповідає Володимир Гаркавенко. – Тато розповідав мені, що він сидів за партою у школі з товаришем. Одного дня на уроці звертається до нього, а той вже не дихає. Помер...
Я лише згадую про це – серце стискається. Батьки розповідали, що бабуся була дуже віруючою. Але діти вже пухли з голоду. Тоді вона зняла золотий хрестик свій і поміняла на хліб. Мусила, бо діти гинули… Так урятувала їх…
Батьки розповідали, що йшли вулицею села, дивляться – там лежить мертвий, там. Дорогою вмирали, у школі – діти...
Пережите назавжди залишилося у пам’яті батьків. Казали, що не дай Боже, щоби десь шматочок хліба хтось викинув. Пам’ятали про ті часи до останку...
Голодомор торкнувся моєї родини. То були важкі часи... Дай Боже, щоби ніхто ніколи не знав таких часів. Щоби не знали ні наші діти, ні онуки, ніхто...
Юлія Боднарюк
Зі спогадів
"Виживав той, хто хоч трішки зумів щось сховати"Свідчення Настасії Гаркавенко, село Виженка Вижницького району, записано 20.11.2007:
– Я народилася 1920 року в селі Воронинці Лазірського району (нині Оржицького ) Полтавської області. Там пережила голодомор 1932-1933 років. Люди в селі пухли і вмирали одне за одним. Їсти було нічого. Великою радістю було, коли знаходили трішки висівок, кори з липи і пекли паляниці. Мені було 13 років, коли почався голод. Мій батько мав трішки землі та хатинку з глини. Купив жатку і так собі заробляв на життя. Працював день і ніч. Мав ще сіялку, але колгосп все забрав. Батько поїхав до Харкова, написав скаргу і йому все повернули. А коли через два роки почався голод, його відправили працювати до Києва. Напевно, служба тата мене врятувала від голодної смерті. Він привозив буханець хліба, який у Києві коштував тоді 120 рублів.
Привезе буханець, поріже на малесенькі шматочки і ми тихесенько їмо...
Страшно було те, що люди у селі обкрадали один одного. У Воронинцях була бригада (вважаю, що то банда), яка забирала в людей всі гроші та їжу. П’ятеро людей ходили городами з великими багнетами і перевіряли, чи не залишилося щось у землі. Пам’ятаю, як зробили підкоп під наш підвал і через дірку забрали сало, старий смалець, хліб... Банда односельчан під керівництвом сільського голови вилучала й цінності. Усі заощадження мама сховала до старої подушки, і її ніхто не здогадався оглянути. Але якось до хати прийшов сусід, щоб знову перевірити, чи немає грошей. А мій трирічний братик несподівано підходить до нього з подушкою в руках і каже посміхаючись: "А тут мама гроші ховає, щоб ніхто не вкрав".
Мої очі і зараз наповнюються слізьми, коли все це згадую. Виживав той, хто хоч трішки зумів щось сховати. Ми мали трохи зерна і, щоби ніхто його не забрав, ховали у глибоку криницю. Мене у великому відрі мама з татом опускали туди, де за дерев’яним бруском цямриння, прямо над водою я ховала зерно. Час від часу ми звідти його діставали.
У нас була корова, яку хтось отруїв. Батько зарізав корову, а жовчний міхур викинув за сарай. Не забуду, як до нас прийшла опухла сусідка. Вона з’їла жовчний міхур і метрів за три від того місця померла. У сусідньому селі Ісківці вимерли всі. Там їли і собак, і котів, і людей... Коли у нас не залишилося нічого з їжі, ми брали гречану полову, товкли качани кукурудзи, обробляли кору липи, додавали бур’яни, це все мішали і робили паляниці. Називали ми їх "мимряниками". Їли їх цілими днями.
На хуторі Макаріщина жив мій майбутній чоловік. У їхній сім’ї було шестеро дітей. Пухли з голоду, але ніхто не помер. Як почали пухнути, то мій майбутній чоловік взяв у своєї мами золотий хрестик і виміняв його на гроші. Хрестик врятував їх. Ніколи не забуду, як чоловік розповідав про школу. Сидить у класі, а за партами вмирають опухлі однокласники. За час голоду вимерло півкласу. Цей жах неможливо забути.
Винними у загибелі людей від голоду вважаю ВКП (б) та її вождів – Сталіна, Молотова, Кагановича, Косіора і місцеве комуністичне начальство, яке забирало в селян останній кілограм зерна, останній кусень хліба...
Думка історика
"Голодомор наклав відбиток на чотири покоління"Ігор Буркут,
кандидат історичних наук:
– На думку українських соціальних психологів, голодомор наклав відбиток на чотири покоління. Поступово вигасає його негативний вплив. Це насамперед пов’язане з тим, що людина налякана (голод – це найстрашніше з усього, що може бути), і її соціальна активність різко знижується. Вона боїться, що влада з нею розправиться. Фактично тільки тепер починає підростати покоління, вільне від того страху.
Коли проводили соціологічні дослідження в масштабах усієї України, з’ясувалося, що історична пам’ять про голодомор найсильніша там, де його не було, в західноукраїнських областях. Це пов’язано з тим, що люди підсвідомо найстрашніше намагаються забути, і це відбувалося на сході, в центрі і півдні України, де і лютував найстрашніший голод.
Багато фальсифікацій останнім часом щодо голодомору пов’язано з тим, що Москва заперечує штучний характер цього голоду. Російські історики намагаються довести, що був неврожай. Та давно доведено, що урожай був середній, такий, як і в роки попередні. Це абсолютно продумана політика. Її головна мета – знищити найактивнішу частину українського села. Адже в 1929-1930-х роках, коли розпочиналася колективізація, сталося чимало селянських повстань. Сталін зрозумів, що повстанський рух треба знищувати в самому зародку. Це і було зроблено за допомогою голодомору.
Щастя буковинців у тому, що до 1946 року вони не переживали нічого подібного. І навіть голод 1946-1947 років не можна ідентифікувати з голодомором 1932-1933. Голод 1946-1947 рр. був викликаний насамперед неврожаєм (якби справді влада піклувалася про людей, вона би з інших регіонів завозила продовольство сюди, а зерно вивозили в країни народної демократії, де також був неврожай). І якщо у 1932-1933 люди не могли дістатися з оточених військами сіл в міста, де був хліб, або виїхати в райони, де не відчувалося такого голоду, то в 1946-1947 буковинці їхали в Галичину, де їжа була, адже УПА не дала радянській владі вивезти звідти продукти харчування. І це врятувало багатьох наших земляків, а також молдаван з Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки, які на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Львівщині знаходили порятунок.
22-11-2013, 16:12
0
3 245
