Родом із «особливої провінції»

Андрій ЮРКЕВИЧ,
керівник Театру "Альтер" :

Відвідуючи різні міста і містечка, мимоволі складаєш у свідомості з пазлів вуличок і старих будинків, облич людей і уривків розмов, запахів та інших особливих позначок, символів і відчуттів якийсь стійкий, метафізичний образ місця, в якому перебуваєш. Кожного разу, коли образ цього місця вже мимоволі схоплений для тебе самого і визначений, то неодмінно шукаєш схожість із Дрогобичем… і часом її знаходиш! А далі щоразу нахабно, але впевнено припускаєш, що ці міста і містечка свою спорідненість у різні способи отримали завдяки еманації, спрямованої з центру світу, з міста, яке скромно ховає сіль під землею, а землю підіймає так високо, що з площі Ринок, якщо раптом місцеві покажуть вам одне таємне місце, можна досягнути руками до неба. З міста магічного, з провінції особливої й акустичної, з центру всесвіту, доки він, центр, внаслідок великого вибуху занадто не віддалився від Дрогобича в гірший бік.

Підозрюю, що в нашому акустичному Дрогобичі така формація, як альтернативний театр, в очах відстороненого обивателя виглядає доволі дивно і незвично, але альтерівське середовище неодмінно мусило тут зародитися. Минуло 10 років від того часу, як Ігор Меньок створив студентський театр "Альтер", а разом з ним – цілу лабораторію мистецьких експериментів і пошуків. Власне пошук нових форм, реалізованих у спектаклях, перформансах, виставках і спільних мистецьких проектах, є сутністю і лицем театру "Альтер" з Дрогобича.
Від самого початку і до сьогодні нам товаришує Бруно Шульц. Дозволю собі ще раз нахабно стверджувати, що Бруно – у своєму, а разом з тим у нашому спільному місті – в ті часи, коли він творив, теж був "Альтером" із Дрогобича. Бо є спільність між нами: коли на сцені дрогобичани з театру "Альтер", і деміургічна сила Шульцівського слова змінює простір, а заразом усі інші константи буття, знаходиш те таємне місце на площі Ринок, де можна торкнутися неба, яке розходиться бічними відногами від вулиці Крокодилів, а ми, сходячи зі сцени, залишаємося мешканцями того магічного міста на щодень, часом не до кінця усвідомлюючи, де закінчується авансцена і починається бруківка. Хоч і цей поділ теж умовний, бо, зрештою, і сама дрогобицька бруківка стає для нас об’єктом артистичного руху. Камені дрогобицького бруку навічно вмуровані на площах різних міст – це один з перформансів театру "Альтер": так ми ділимося частинкою нашого Міста. Вмуровані вони без особливих позначок і знаків поміж іншими, місцевими сегментами бруку, як свідки "геніальної епохи", які зникнуть, не ідентифіковані, поміж інших каменів, тож невідомо, чи є вони там насправді, як невідомо, чи була насправді "геніальна епоха".

До Чернівців альтерівці теж привезли частинку дрогобицької бруківки, яку ми назавжди артистично "залишимо" у сквері біля пам’ятника Францові Йосифу. І ще два театральні проекти: по-перше, "Juzef&Ko" – прем’єрний показ в Україні спектаклю, інспірованого прозою Бруно Шульца, в якому персонажі з різних оповідань переплітаються у міських історіях. Вони і комічні, й еротичні, і трагічні, вони виражають ірраціональні візії простору й форми – одне слово, краще побачити самим, ніж читати про це на шпальтах газети. По-друге, "Щоденник мого зубного болю" – також прем’єра, адже жодного разу цей спектакль не повторював свого первинного сценарію. Це дійство за мотивами оповідання Лоренцо Помпео, інсценізованого з люб’язного дозволу автора і з його першо-прем’єрною участю".

Єжи
ЯЖЕМБСЬКИЙ,
професор Ягеллонського університету,
учасник "Днів Шульца
в Чернівцях" :

Серед відомих мені шульцівських вистав втілити постулати письменника у сценічній дійсності вдалося авторам лише однієї театральної постановки. У місці найменш очікуваному, хоча символічно, вочевидь, найбільш гідному цього успіху. Маю на увазі спектакль студентського театру "Альтер" з Дрогобича. Не приховую, що на дрогобицький Фестиваль Шульца у 2004 році я їхав з деяким побоюванням. Фестиваль відбувався здебільшого на сцені – і перші вистави, які я побачив, підтвердили мій неспокій: у сценічних адаптаціях цього письменника нічого не проймало. Аж до моменту, коли на сцені місцевого театру (того самого, що його Шульц описав у "Цинамонових крамницях"!) з’явилася українська молодь з "Альтеру".

Від моменту підняття куртини все у цьому спектаклі було по-іншому: замість декорацій "під старовину", драпірувань, костюмів у єврейському стилі і т.д., сцена – майже порожня, заповнена юрбою одягнених у біле постатей, дівчат і хлопців, що застигли в різних позах. У глибині сцени – підвищення для одного актора, вбраного у червоне, довге волосся якого трохи нагадує постать Христа. На самому початку власне він сходить із підвищення, щоб у кожну з постатей вдихнути життя й рух. Цей рух перетворюється на своєрідний танець. Протягом усього спектаклю на сцені багато цього танцю – вистава надзвичайно динамічна і наповнена прямо балетною грацією.

...Шульц в українській версії є несподівано важкий, філософський, насичений складними ідеями, хоч можна і дискутувати з цією інсценізацією. Важливий передовсім задум онтології вистави, специфічної ролі, яку тут відіграють актори, з тіл та голосів яких режисер вибудовує мало не всю матерію спектаклю".