Дараби забирали і ліс, і життя

Плотогони, коли йшли на роботу, подумки прощалися з рідними, а рідні з ними. Бо надто небезпечними були водні круговерті та стрімка течія ріки, що несли сотні тонн деревини.

Ті, хто керував дарабами, мали велику шану в горах, а їх ремесло донині оповите легендами. Одним з таких керманичів лісу на Путильщині був нині покійний Микола Ліска. Спогадами про батька ділиться його дочка-вчителька Ганна Вережак із Яблуниці.

Плотогон став актором

– Тато народився у Голошині в 1929 році, закінчив чотири класи початкової школи, і 17-річним юнаком пішов на сплави у Пробійну. Влітку сплавляв ліс, а взимку працював у лісокомбінаті. Після служби в армії знову повернувся на попереднє місце роботи. Пізніше очолив бригаду сплавників у складі Михайла Шміляка, Юрія Петрисуняка, Дмитра Генкула та Андрія Дудки. Був керманичем дараб і будівельником. Мав неабияку серед них повагу, як і серед односельчан. Не випадково батька як керманича сплаву запросили на зйомки фільму "Білий птах із чорною ознакою". Мав багато нагород. Власноруч збудував будинок, виготовив столи, кухонні меблі, табурети, ліжка, лавки. Знався й на народній медицині. На роботу тато йшов щопонеділка. Брав з собою рюкзак із тертілою – це харчі на тиждень: сало, бринза, сметана, домашній хліб. Щоп’ятниці, коли сплав допроваджували до Вижниці, повертався додому. Того дня ми – три сестри і два брати та діти інших плотогонів, зрештою, й дорослі – бігли опівдні до Черемоша, й довго махали руками дарабам, які стрімко плили повз нас, бажаючи сплавникам щасливого повернення. А надвечір сідали на лавку біля хати та виглядали тата з роботи. Він приїжджав разом із друзями на виїзній: так ми називали автомашину, яка возила робітників. Ніколи не приходив без гостинців: цукерок, булочок чи суниць. Батько був натруджений. Мама до його приходу завжди готувала щось смачненьке: голубці, книші. Тато мився у теплій воді, переодягався у чисту білизну і сідав до столу. Мама дуже непокоїлася за його здоров’я, бо від тяжкої роботи, а часто доводилося працювати у холодній чи крижаній воді, у батька крутило ноги та боліла права рука. Незважаючи на це, він не відпочивав, а брався за домашню чоловічу роботу. Не забував глянути у наші щоденники, зошити. Ми знали, якщо проштрафимося, не бачити нам на Великдень нових черевиків чи суконь.

Сплавники заробляли тоді непогано, і ми вважалися однією із заможних сімей у селі. Але я не сказала би, що жили у великих статках. Бо сім’я була багатодітною. Мама не працювала, адже утримувала господарство та виховувала дітей. Ми їй допомагали, з татом ходили до лісу заготовляти хмиз на літо, бо дровами влітку не можна було опалювати хату, а лише взимку. Але це не означало, що дров не вистачало – були і смерекові, і букові.

Батько був старанним та відповідальним. Часто ночами він сидів за столом та виконував якісь креслення на міліметровому папері. Часто допомагав односельчанам будувати хати, а коли загинув на сплаві Василь Петрик, допоміг його сім’ї матеріально, а пізніше купив для його двох синів сорочки до школи.

В побуті тато був товариською і дружелюбною людиною. Вдома у нас часто збиралися сплавники, обговорювали свої справи, жартували, співали. Ще батько любив колядувати. Дуже шкода, що він молодим пішов із життя – у 45 років. Його світлий образ завжди переді мною. Ось витяг із вірша, який я йому присвятила:
"В моїй уяві й досі пропливають Черемошем
Батьком вправно керовані плоти..."

Заробляли по 40 карбованців за тиждень

А ось спогади про ті роки мешканця Яблуниці 72-річного Михайла Шміляка :

– Я сплавляв ліс разом із Миколою Ліскою, Дмитром Генкулом та Юрієм Петрусеняком. Працювали в Перкалабі, Сараті, Калиничах. Робота починалася 15 березня по листопад. Взимку рубали ліс, а влітку сплавляли його. Як це робилося? Свердлили дерева, шварами зв’язували талби, а потім талби у дарабу. Талби мали бути завширшки 8-8,5 м. Першу талбу зшивали так, щоби вона була стійкою. У передній її частині ставили колоду через всю ширину талби. Називали її "попруга". Зверху на неї ще одну – "стілець". В цей "стілець" вбивали кілки, на яких вільно оберталися в різні боки дві керми. Середня колода талби мала бути на 30 см довша за решту, щоби наступна талба на поворотах упиралася в неї. На першій талбі з полін робили місце, де тримали рюкзаки, сокири, пили, теплий одяг. Одна дараба складалася з 10-12 талб, а це приблизно 200-300 кубометрів деревини. Коли дараба була готова, відкривали плотину і везли її до Вижниці на перевалку Кутської сплавконтори.

Робота ця була важка і небезпечна. Треба було добре потрудитися, аби заробити за тиждень 40 карбованців. Спочатку були хороші розцінки, а потім їх зменшили. Один кубометр деревини, щоби зв’язати і довезти до Вижниці, коштував 50 карбованців. Працювали зранку до пізнього вечора. Мешкали в гуртожитку, їли те, що брали з дому, рідко варили щось самі, бо було обмаль часу. Працювали в холодній, часом крижаній, воді. Нам виділяли спирт, щоби мали чим натирати руки. Робота була небезпечною. Так у Лопушній вбило Юрія Оринчука з Голошини. Коли пустили сплав, вода була замала. Сплав став, а коли прибула вода, він різко рушив. Дерево впіймало ногу в шпарі. Та так, що Юрій не зміг її витягти. Поламало обидві ноги, а друга талба накрила чоловіка. Вдома залишилися маленькі діти.

На дільниці в Паркалабі загинув Василь Петрик. Коли пустили сплав, він пішов до берега, зробилася загата. Сплав притиснув Василя до берега і розчавив його. А у Пробійній Штефан Пецей з Яблуниці впав у дірку в сплаві. Сплав перейшов і вбив його. Ще один нещасний випадок стався на дільниці у Лопушній з Пантелою Петриком. Тоді сплав ударився у кашицю. Плотогон не втримався і впав поза сплав, мав кілька переломів. Його витяг на сушу Микола Фрей, а потім путильські лікарі врятували робітника. Могло бути й більше таких випадків, якби не досвід і вміння керанича сплавів Миколи Ліски.
Василь Гринюк