«Замучені застоєм ми були»

Останній роман буковинського письменника Василя Кожелянка "Діти застою" (Чернівці, "Книги-ХХІ", 2012) визнали книжкою року у номінації "Красне письменство". Книгу видали друзі письменника вже після його смерті.

Черг за найкращою книгою, як у нас заведено на Буковині, поки що немає. Хоча так про Буковину і буковинців не писали ще з часів Ольги Кобилянської.

Я була знайома з Василем Кожелянком, коли він писав "Дітей застою". Він консультувався як у колишнього педагога-дефектолога, як мовою жестів показати "я люблю тебе". Подумала собі, що пише роман про любов німої дівчини і хлопця, який чує, наприклад. Що це буде спроба розповісти про "загублене покоління" (з притаманним йому гумором), про тих, кому сьогодні 40-50 років, навіть не спало на думку. З реальними історіями реальних буковинців. Йому це вдалося! Настільки, що у столиці десятки авторитетних книжкових експертів назвали цей роман найкращим.

Прочитали книгу й у рідному селі письменника – Кам’яній на Сторожинеччині. "Замучені застоєм ми були", – каже перша вчителька письменника Домнікія Савчук.

– Ми ж не знали про цю книжку. Знали лише, що пише нову. Довго не видавав – майже рік. Думав щось правити, – розповідає племінниця письменника Ірина Симанчук. – Почала читати роман ще у рукописі одразу після похорону. То було настільки все боляче… Я відкрила для себе його іншого.

Всі головні герої – це його душа. Його не знав ніхто. І ми не знали. Скрізь був різний.

Він був людиною трьох світів. Удома намагався, що слабо вдавалося, бути сільським дядьком. Другий світ – коли писав. Він замикався, його не треба було турбувати. Писав завжди від руки: то лівою, то правою. Третьою людиною був за межами села. Коли збирався в місто – це була для нього подія.

Пані Ірина розповідає, що у романі описуються реальні історії, реальні люди.

– Події в армії, як закохувався – це все було з ним. І це була його трагедія. Він не міг із цим жити спокійно, йому це боліло.
Він відкрив себе. Коли мама прочитала книжку, сказала, що це його перша справжня сповідь.
В останні два роки життя письменник змінився.

– Здавалося, що у нього розривалася душа, – продовжує пані Ірина. – Почувався нещасливим. Важко сказати чому. Можливо, це було щось особисте. Можливо, почуття, які протягом життя його не відпускали. Можливо, помиляюся...Якби він був... Думаю, він не видав би цей роман. Якби видав – усе виправив би, як завжди. Він завершив романом історію свого життя.

Почав палити в останні два роки. Хоча ніколи не палив. Смішно, але ховався, коли палив. Розумів, що це не те, що йому потрібно, але чимось те його, напевно, заспокоювало.

Племінниця письменника Ірина Симанчук продає книжки у "Букіністі".

– Помітила, що часто купують роман чоловіки. За сорок років. Приходила бабуся під 80 і щотижня запитувала книги. Запитують молоді люди, також у подарунок для батьків. Навіть назва роману сама за себе говорить: коли люди бачать її, розуміють, що книга – про їхнє життя. Або про життя їхніх батьків.
Юлія Боднарюк

думка експерта

"Значною мірою це автобіографічна річ"

Костянтин Родик,
президент Всеукраїнського рейтингу
"Книжка року":

– З підручників, хрестоматій прізвище Василя Кожелянка не випаде. Це один із найпомітніших письменників. Останній роман "Діти застою" номінували не в жанровій літературі, а в сучасній психологічній прозі. Якщо усі попередні твори Кожелянка, окрім малої прози, були такі собі історичні або футурологічні анекдоти, то тут він спробував, принаймні для себе, з’ясувати: "Чому ж так сталося, що між поколінням 1960-х і поколінням 1980-1990-х років є це загублене покоління? Чому воно загублене? Чому ці люди не зна­-
йшли себе? У чому причина незреалізованості?" Шістдесятники вдавалися до відкритих протестів і йшли в табори, в’язниці часто свідомо, а в цього покоління навіть не тому, що аж так сильно змінилася політична ситуація, цього не було. Чому так сталося, він і намагається дослідити в "Дітях застою". Значною мірою це автобіографічна річ. У малій прозі, яка випадає з його альтернативних історій, він намагався вже підходити до цього. Зрештою в "Дітях застою" можна побачити сюжети кількох його попередніх оповідань. Але тут вибудовано історію цілого покоління. Хоча Кожелянко і тут залишається Кожелянком. Тобто людиною, якій притаманне почуття гумору, яка усміхається навіть у трагічних ситуаціях.

Враження читачів

Борис Бунчук,
декан філологічного
факультету ЧНУ:

– Василь – справжній письменник. Це було відчутно ще з часів, коли він навчався. Василь навчався у нас на вечірній формі. Здавав у мене "Вступ до літературознавства". Це був блискучий студент. Він ставив перед собою серйозну мету бути письменником і тієї мети досягнув. Шкода, що так рано, що так невиправдано сталося...
Роман "Діти застою" – це справжній художній документ того часу, який прожили ми з вами. Щасливий, що ми були сучасниками такого письменника, як Василь Кожелянко.

Домнікія Савчук,
перша вчителька Василя Кожелянка:

– Почала читати "Дітей застою" – і книгу одразу попросили дівчата-однокласники Василя. Однокласники Василя Кожелянка минулого року робили зустріч, усі плакали...
Погоджуюся з тим, що написано у романі. Про період застою. Шкода, що він не відшліфував книгу. Відчувається, що не так, як він хотів би, але – його. Так, як він думав, як боровся з тим світом. Замучені застоєм ми були у той час. Ми й особливо він це відчували. Він був дуже розумний, талановитий. Не міг пристосуватися у цьому житті. Так, якби йому бодай трішечки хотілось...
Коли його не стало, я була за кордоном, де жила протягом 10 років. Дуже мені шкода. І якась така злість, що його не вберегли. Одразу навертаються сльози…