27 січня світ відзначає Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Буковинці знають про цю страшну подію минулого століття не з книжок та кінофільмів: тисячі євреїв пройшло через чернівецьке гетто. Тисячі їх загинуло...

У Державному архіві Чернівецької області до Міжнародного дня жертв Голокосту відкрили документальну виставку. Серед документів – вражаючі, наприклад, звіт загону поліції Заставнівського округу про те, що станом на 18 лютого 1942 року євреїв на території округу більше немає...

Третього липня 1941 року за наказом командира 8-ї румунської піхотної дивізії Георге Аврамеску проголосили встановлення окупаційного режиму на території Чернівецької області. Населенню забороняли залишати свої комуни без попереднього дозволу, ходити вулицями міст і сіл від 21.00 до 05.00, вдень забороняли ходити групами більше трьох осіб.

– Наказ опублікували в газеті Bucovina від 14 липня 1941 року разом із декретом-законом фашистського диктатора Румунії Антонеску про встановлення смертної кари за порушення окупаційного режиму, – розповідає начальник відділу інформації та використання документів Державного архіву Чернівецької області Наталія Масіян. – У документах архівного фонду Директорату адміністративних справ Губернаторства провінції Буковина зберігається наказ представника Іоана Антонеску, голови адміністрації Буковини Александру Ріошану від 30 липня 1941 року щодо запровадження обмежень та встановлення правил поведінки для осіб єврейської національності. Цим наказом до вже встановлених обмежень для всього населення додали наступні: заборона купівлі хліба євреями з 09.30 до 11.00, використання єврейських вивісок біля магазинів, обов’язкове розміщення інформації про те, що послуги надає спеціаліст-єврей, у місцях, де фахівці-євреї – лікарі, інженери, адвокати тощо – рекламують свою діяльність. Та найголовнішою вимогою стало носіння євреями будь-якого віку на верхньому одязі з лівого боку жовтої шестикутної єврейської зірки. За вияв непокори мали карати інтернуванням у табір.
У газеті Bucovina від 16 жовтня 1941 року з’явилося повідомлення про те, що в суботу, 11 жовтня, у Чернівцях сформували тимчасове гетто, куди переселили всіх євреїв із верхньої та центральної частини міста в район навколо кладовища, залізничної станції, а також вулиць єврейського району. Від решти міста гетто обгородили дошками, а вдень і вночі його контролювали військові й поліцейські органи. Виходити євреям із цього гетто було заборонено, входити або виходити іншим особам, які змушені були проходити через територію гетто, дозволяли лише на підставі посвідчення особи.

(Документальна виставка експонується в приміщенні архіву (вул. Стасюка, 20А) та на офіційному сайті держархіву Чернівецької області Web: cv.archives.gov.ua).
Юлія Боднарюк

Довідка

Гетто в Чернівцях займало район вулиці Єврейської (нині – Сагайдачного), єврейський ринок і всі провулки та вулички, починаючи від сучасної вулиці Головної до вулиці Руської. На цій території до війни проживало п’ять тисяч людей, потім туди зігнали вдесятеро більше чернівчан єврейської національності. У 1941-1942 роках більшість людей у товарних вагонах вивезли у концтабори у Трансністрію, де багато із них загинуло.

Спогади колишніх
в’язнів концтаборів

(зібрані товариством єврейської культури імені Е. Штейнбарга, Асоціацією в’язнів фашистських гетто і концтаборів та Державним архівом Чернівецької області)

Ернестина Айзінгер,
колишній в’язень концтаборів

У жовтні 1941 року протягом дня всім євреям Чернівців наказали з’явитися в гетто. Я і моя мама швидко зібрали все, що могли з домашніх речей, бо румунські солдати підганяли нас...

Через два тижні нас з іншими єврейськими родинами погнали на залізничну станцію. Заштовхали до брудних товарних вагонів і повезли у село Атаки. Коли ми виходили з вагонів, солдати нас били. Потім завантажили у човни і повезли через Дністер до Могилева.

У Могилеві був гетто-табір, у якому ми перебували до березня 1944 року (до звільнення Радянською армією). У гетто ми жили дуже важко... Моя мама не витримала таких мук і 1942 року померла. Я залишилася одна, боролася і намагалася вижити...

У березні 1944 року змучена, зморена, босоніж я повернулася додому. Мене прийняли колишні сусіди, подарували дещо з одягу. Влаштувалася на роботу...

(записано у 1991 році)
Меєр Аккерман,
колишній в’язень концтаборів

Народився у місті Новоселиця. Батько – єврейський вчитель, мати – домогосподарка. Нас було четверо дітей, я – найменший... У 1941 році Німеччина разом із румунською армією напали на нашу країну. На початку липня вони зайшли у наше містечко Новоселиця. Вдень солдати увірвалися у наш будинок і вигнали нас на вулицю. Разом з усіма євреями нас погнали до будинку птахофабрики. Біля воріт лежало велике простирадло. Окупанти наказали кидати туди золоті речі. Тих, хто не здасть і сховає, розстріляють. Ми пролежали всю ніч просто неба. Вранці прийшов офіцер із жандармами і наказав нам підвестися. Він почав рахувати, кожного десятого відводили вбік. Набрали 37 юнаків. Їх розстріляли. Потім нас відпустили додому і наказали нашити на спину жовту шестикутну зірку. Коли ми прийшли додому, там усе було розграбовано, навіть меблі. Ми залишилися лише з тим, що було на нас. Вдома ми залишалися ще два тижні, потім прийшли жандарми і сказали взяти із собою те, що є, і вийти на вулицю. Нас гнали пішки Бесарабією, потім – Україною. Після трьох місяців гонінь ми прийшли у село Кошарниця Бершадського району на річці Південний Буг. Нас, 1,5 тисячі осіб, загнали до свинарника. Жандарми пішли і залишили нас одних. Після обіду прийшли поліцаї і сказали, що ми повинні сидіти у свинарнику і нікуди не виходити, тих, хто вийде в село, розстріляють. Ми були голодні, і, незважаючи на загрозу, пішли шукати їжу в село. Кому вдалося – повернувся, а хтось залишився лежати…
Почалася зима – сильні морози і сніги. Люди почали хворіти. Помирали від голоду, холоду і тифу. До квітня 1942 року нас залишилося 91 особа... З нашої сім’ї вижили лише я і мій племінник. Уся рідня померла.

Якось я з іншим табірником пішли у ліс збирати дрова. Нас схопив жандарм і повіз до міста Балта. Там нас протягом двох тижнів тримали у жандармерії. У тому місті був табір, і нас туди загнали. Перебував там до 1944 року. Потім Червона Армія звільнила нас. Мене забрали до армії. У 1946 році я демобілізувався і приїхав до Чернівців... Ось і вся історія.

(записано у 1990 році)
Клара Крайс (Фішман),
колишній в’язень концтаборів

Народилася у селі Колінківці на Хотинщині 1937 року. Початок війни не пам’ятаю, але гетто, де перебувала з батьками і братом, пам’ятаю. Місце називалося Затиша – недалеко від Жмеринки.

Пам’ятаю три великі будинки, в яких розмістили людей. Пам’ятаю, як до гетто приїжджали німці мотоциклами, румунські солдати – на конях. Усіх шикували і рахували.

Навколо цих будинків був ліс. Багато намагалося туди втекти.
Коли потепліло, всі спали надворі, вдень намагалися щось готувати.
Пригадую, як нас, дітей, зібрали і сказали, що ми будемо вчитися. Вчителя звали Нухим. Потім його не стало. Дітям сказали, що вчитель поїхав... Потім ми зрозуміли, що він помер.

Пригадую, там була жінка-лікар. Вона клала всім банки. Потім її також не стало...
Врізалося у пам’ять місце, де щоразу виростали горбики. Нас, дітей, туди не пускали. Після війни мій брат їздив на те місце, щоб поклонитися покійним. Але там усе зрівнялося із землею... А ці три будинки стоять досі...

(записано у 1991 році)