"Я між спогадами і мріями. Не картаю себе за допущені помилки... Не мрію, бо цим зичу енергію від себе теперішнього на користь майбутнього, яке невідомо чи настане..." – це уривки із запису в щоденнику письменника та журналіста Василя Кожелянка, датовані 12 листопада 2008 року. Це записка у майбутнє, бо автора не стало 22 серпня 2008 року.
Він передчував... Родичі і друзі кажуть: Василь відчував дуже тонко. Мислив глибоко. Мало розмовляв і для багатьох був... іншим. Таким його пригадує більшість, особливо у перший день Нового року. Саме першого січня виповнилося би 55 років із дня народження Василя Кожелянка. Люди, яких "МБ" попросив згадати про письменника, спочатку замовкають, а потім усміхаються і з трепетом підбирають слова.
"У нього був свій розклад життя"– "Вуйку Василю" – так ми звертались до нього, так він просив нас, племінників, називати його, – пригадує племінниця Василя Кожелянка Ірина СИМАНЧУК. – У моїх спогадах це мудра сільська людина. Коли виходив із кімнати після написаного, взував кирзові чоботи і йшов селом у простому неяскравому вбранні... У нього був свій розклад життя – то працював фізично, то писав. Любив косити траву, копав город. Таким справжнім я бачила його вдома, у нашому рідному селі Кам’яна Сторожинецького району. А на людях він уже був інший, замкнутий, соромився дуже. Навіть до поїздки у Чернівці готувався з досвітку... І тому коли він мовчки ішов селом у кирзових чоботах, я розуміла, що його внутрішній світ можна зрозуміти лише з книг.
Один із найперших спогадів друзів та родичів – Василь Кожелянко з молодих років любив чай. "Він брав велику залізну чашку й у ній заварював чорний чай. Це був дуже міцний чай, осад завжди залишався на стінках чашки. Чай він ніс у кімнату, клав біля себе на столі – писав під гіркий присмак.., – розповідає племінниця. – Люди у Кам’яній більше знали його не як письменника, а як журналіста "Молодого буковинця", через свою газетну колонку він був авторитетом".
"Власні книги тримав біля книг Матіос"Рідні пригадують, що Василь Кожелянко міг добу не виходити із кімнати своєї старенької хати, побудованої ще його дідусем.
– Часто згадую про кімнату вуйка, бо вона була дуже цікавою, – пригадує Ірина. – Під ліжком у нього колись жив маленький рудий собака. Спочатку вуйко хотів його назвати Понтієм Пілатом. Потім вирішив, що це занадто велике ім’я для такого малого собаки і назвав його Понтіком.
У кімнаті був великий дерев’яний стіл у старовинному стилі...
– Вуйку Василю, дайте мені паперу! – завжди просила Ірина.
– Білого чи жовтого? – запитував письменник у племінниці, і вона дивилася на його стіл.
Усюди був розкиданий папір. На жовтих аркушах текст був перекреслений, на білих – акуратний чистовий варіант написаного. Племінниця каже, одне слово міг виправляти тричі, наприклад, шукав синонім, а потім повертався до першого варіанта слова...
– Також у його кімнаті була книжкова шафа на всю стіну, – пригадує Ірина. – На окремій полиці – книги, подаровані друзями-письменниками. Коли я просила почитати книги з автографами, він просив: "Із цими книгами дуже обережно". На одній полиці лежали його книги та книги Марії Матіос, яку він дуже поважав. До речі, трепетне ставлення до книг у вуйка було з дитинства. У п’ять років він пішов у магазин і там побачив "Букварик". Мама відповіла малому Василькові, що він ще замалий для книги, тоді він вийшов на вулицю і почав плакати на сходах. Довелося йому купити "Букварик"... У сім років вуйко уже читав "дорослі" книги, які його батько приносив з бібліотеки.
– Нещодавно знайшла загорнуті у газету його книги, на газеті написані літери, – продовжує Ірина. – Наприклад, на одній із газет є старанно виведена ручкою літера "Ю" – це книги, які він приготував у подарунок письменниці Юлії Косівчук. Книги складені дуже акуратно, правдиво якось, із змістом... Як і все його життя.
Автограф-сесія тривала два дніДиректор книгарні "Букініст" Марина Лібанова:
– Чернівецький маршрут Василя Кожелянка – від вулиці Головної, 31, до вулиці Головної, 41. З "Букініста" йшов у редакцію "Молодого буковинця" здавати свою колонку. Він завжди заходив до нас раз на тиждень, якщо двічі – це означало, що він ішов на вокзал за квитками, йому треба кудись поїхати.
Він був дуже сором’язливий, на публіці змінювався. На львівському форумі видавців під час його автограф-сесії я попросила, щоб він підписав мені книгу. Василь по-дитячому ображено зауважив: "А ну, не відволікай мене! Ну що ти, що це за комедія? Іди звідси, чекай на мене, я зараз завершу і ми підемо на каву..."
До речі, перша у Чернівцях автограф-сесія відбулася у "Букіністі" 7 лютого 2007 року. Прийшло стільки людей, що автографи Василь роздавав... два дні. Прийшли його друзі, з якими вони ще хлопцями робили скриньки. Вони по радіо почули, що він став письменником і прийшли привітати. Бачили б ви ці зустрічі! Дорослі чоловіки зі згрубілими від роботи руками, які пахнуть пивом та тютюном, прийшли з щирою посмішкою, щоб потиснути Василеві руку і подякувати за творчість. Вони обіймали його, купували його книги... Він був близьким до людей.
Вийде друком останній роман КожелянкаПубліцист Олександр Бойченко:
– Було би перебільшенням cказати, ніби ми були друзями-нерозлийвода, які мало не щодня сидять за чаркою і розповідають одне одному якісь свої "інтимні секрети". Ні, цього не було. А була дуже спокійна, професійна приязнь. Я спочатку знав, що є такий Василь Кожелянко, щось читав ще у період його роботи в "Часі", а ближче ми познайомилися пізніше, коли він почав писати "Коментарі тижня" у "Молодому буковинці". Нам було приємно розмовляти на теми історії, політики і передусім літератури. Зрештою, ні в нього, ні в мене не було в Чернівцях аж так багато знайомих, з якими можна детально обговорити, наприклад, як дзен-буддійські коани впливають на повороти сюжету в романі Пєлєвіна. В останні роки Василь нерідко заходив до мене додому, приносив якийсь бісквіт, я запарював міцний чай, і ми неспішно балакали. З жартами, іронією. Він взагалі був такий, сказати б, здоровий, іронічний патріот. Кепкував з наших недолугих політиків, та й з нас також. Не любив нашого вічного ворога – Російську імперію, але був при цьому відкритий до всіх культур, зокрема й до російської... Я кілька разів писав про його романи, трохи хвалив, трохи "підколював", але він ніколи не ображався. Сприймав критику як професійний письменник, а не як юні графоманки.
Ну і ось минуло вже понад три роки після смерті Василя, а у мене в комп’ютері є його досі невиданий роман "Діти застою". Але, здається, справа зрушилася, є попередня домовленість із його вдовою, тепер треба технічно відредагувати текст – і, сподіваюся, цього року роман вийде друком.
Валерія Чорней
5-01-2012, 17:45
0
3 820
