Коли я був дитиною, то дав собі слово,що ніколи не буду бити власних дітей. Я вирішив, коли виросту, буду гратися автомобілями та конструктором “LEGO”, а сина назву Ельдаром.
Зараз я чітко пам’ятаю момент сум’яття, років через вісімнадцять після своєї обіцянки, коли вперше вдарив сина. Це був коктейль із батьківського безсилля та злості плюс дитяча образа. Змішайте із порцією полегшення та отримаєте міцний батьківський коктейль із післясмаком провини та сорому. Будьте обережні - від цього болить голова. То був перший більш-менш усвідомлений момент вибору: або виховувати так, як виховували мене, і забути про свої дитячі переживання, або визнати своє батьківське "не вмію", "не знаю" та почати змінюватись.
Ще через п’ять років, я професійно граю із дітьми автомобілями та конструкторами, ми спільно з їх батьками будуємо будиночки, а із будиночків- міста. У моєму кабінеті часто панує гра, і це мені подобається. Я навчився працювати із складними дітьми, навчився створювати ситуації, в яких хтось добрішає, а хтось починає захищати свої границі. Тепер у мене є двоє синів ( до Ельдара справа ще не дійшла). Але час від часу, як і раніше, власні діти спантеличують мене і мою дружину (теж психолога), ставлячи у чергове "безвихідне" становище.
Тепер я розумію, що знати "як не добре виховувати" замало. Треба ще мати мужність шукати "як можна". Адже, мабуть, ні для кого не секрет, що виховуючи власних дітей, ми використовуємо той арсенал, який є у нас з дитинства. По суті батьки, опираючись на власний дитячий досвід, перевтілюються на власних батьків. Говорять інтонаціями власних батьків, відтворюють батьківські жести, іноді переймають батьківський світогляд. А власна дитина – це наче "Я", але в дитинстві. Прямо як машина часу. Тому все, що відбувається із дитиною, може мати такий сильний відгук у батьківському серці. Саме тому, коли образили сина, батько може відреагувати так, начебто, це його самого образили. Ще важче, коли батько сам образив власного сина. А якщо говорять : "Ваш син має труднощі в адаптації", у батьків може виникнути спокуса відреагувати по типу "сам дурень".
Інша справа, якщо ти професіонал, і працюєш із дитиною як педагог чи психолог, то є дистанція і чітко розумієш, що це окрема людина із своїм, власним "Я", і з цим "Я" треба рахуватися. Це дуже корисний навик для батьків. Якщо Ви здатні розгледіти у власній дитині окрему від вас особистість, значить неминуче будете зустрічатись із запитаннями "ЯК" і "ЩО" робити. І це не означає, що Ви некомпетентні батьки. Це означає, що Ви здатні до розвитку, а у ваших дітей є шанс не стати зліпком батьківських комплексів.
