Після закінчення вузу я змінювала місця роботи, шукаючи цікавішу сферу діяльності, вищу зарплатню, хотілося офіційного працевлаштування та, звичайно ж, дружелюбного колективу. Щодо останнього, то колись я потрапила в неприємну, але повчальну ситуацію: два тижні працювала стажером, а потім мене "попросили", не пояснивши причину… Минув певний час, і я зрозуміла, що в цьому випадку велику роль відіграли не моя компетентність чи некомпетентність, не моє бажання там працювати, а те, як сприйняв мене колектив, який склався задовго до моєї появи…

Будь-який колектив (він може складатися навіть із двох осіб) має свою корпоративну культуру. Це не лише легалізовані-нелегалізовані перекури, святкування днів народження (відділом чи вузьким колом колег) та корпроративів, це свій гумор та традиції людей, яких об’єднує не лише робота, але й стосунки одне з одним.

Уявіть, що ваше керівництво вирішує взяти на роботу ще одну людину. Влаштовують співбесіду або взагалі відразу працевлаштовують новачка, а він не дуже "вписується" у роками набутий мікросоціум… Варіанти можуть бути різні: колектив може ігнорувати новачка, може сприйняти одразу, може довго приглядатися, дозволяючи вам самостійно проявитися. Це залежить і від працівників, і від людини, яка потрапить на "своє" або не на "своє" місце. Та якщо ви із часом все-таки не "впишетеся" в команду, ні з ким не потоваришуєте й не знайдете однодумців, з якими можна перекинутися слівцем – задоволення від роботи буде дедалі менше…

Продовжу про свій досвід. Я одразу почувалася "не у своїй тарілці": ніхто зі співробітників на моє прохання не хотів пояснити специфічні моменти або просто відповісти на мої питання (хоча кожен отримував за стажера надбавку до зарплатні). Мене дедалі частіше просили протерти підлогу, принести хот-доги на обід… Я почувалася використаною, але говорити про це не поспішала – кандидатові на посаду обіцяли високу зарплатню та офіційне працевлаштування після успішної заключної співбесіди із "головним". Згодом я проаналізувала – у колективі всі жінки, старші від мене років на 15-20, усі мають родини. У них було прийнято обговорювати й ділитися з колегами домашніми проблемами і просто новинами… Вони вбачали в мені маленьку наївну дівчинку, яку клієнти-покупці не сприйматимуть серйозно. Того ж дня на моє місце запросили одразу двох дорослих жінок… Через три роки після цієї ситуації я випадково із подругою потрапила у той самий заклад і побачила, що колектив не змінився. А мене ніхто не впізнав.

Втративши шанс потрапити на бажане місце, я відчувала велике розчарування, адже вивчила всі професійні навики, а мої знання навіть не перевірили… Однак, гадаю, мені було б дуже важко та некомфортно у тому колективі, якщо мене справді взяли б... Із роками я зрозуміла, що ніхто не винен у подібних ситуаціях. Тут так, як і в стосунках: якщо твоє – тоді твоє. Кожен переслідує свою мету: роботодавець шукає розумного працівника, який розвивав би діяльність його справи, колектив – людину, яка сподобається більшості, а Ви насправді шукаєте дружній колектив, високий заробіток, цікаву діяльність, тощо. Але все одразу на одному робочому місці не буває…