Останнім часом політика нашої держави спрямовує наших громадян на підвищення народжуваності. Це відображається в поступовому зростанні "заохочувальних" виплат за кожну народжену дитину, в обговоренні можливої заборони абортів та створенні загальної оптимістичної атмосфери навколо питання відродження української нації.
Все нібито виглядає благополучно. Але мене хвилює інший бік медалі: питання готовності дорослих до батьківства. Що таке готовність до батьківства?
Це, в першу чергу, відповідальність дорослих перед дітьми за власний вибір. Нажаль, мені не часто зустрічаються щасливі від свого батьківства пари. Можливо, мій досвід обтяжується сферою моєї діяльності (до психолога, зазвичай, звертаються, коли проблема вже існує). Я дуже хотіла би помилятись... Звичайно, що бути матір'ю та батьком неможливо навчитись заздалегідь. По факту, ми стаємо ними, коли дитинка з'являється на світ (це підтверджується в свідоцтві про народження). А от чи стаємо ми справжніми батьками – це вже питання часу. Не секрет, що на формування сприйняття та почуттів до дитини впливає душевний стан, в якому перебувають батьки. І це пов'язано з різними чинниками: бажанням або небажанням новоспечених батьків бути разом, суспільними стереотипами, наявністю або відсутністю в сім'ї старших дітей, матеріальними статками, житловими умовами, професійною реалізацією, станом здоров'я, особистим дитячим досвідом тощо.
Ще до народження дитини у дорослих несвідомо з'являються певні очікування щодо того, як може змінитися їх власне життя: "ми станемо щасливою сім'єю", "чоловік повернеться в сім'ю", "народження хлопчика продовжить рід", "я не буду одинокою", "нам потрібен спадкоємець", "я буду відчувати себе справжньою жінкою/чоловіком", "народження дитини допоможе мені видужати", "на отримані гроші ми побудуємо паркан" тощо. Як бачимо, на плечі малюка накладаються "не дитячі" завдання бути ангелом-хранителем, лікарем, банкіром… Від амплітуди очікувань голова обертом іде. В таких випадках за очікуваннями дорослих стоїть внутрішній конфлікт, який не дає можливості з відкритим серцем чекати народження дитини, як неповторний дарунок долі, тремтіти від ніжності, радіти кожному новому дню, дарувати любов. Мені стає жаль і дітей, і дорослих. Взаємини між дітьми та батьками від початку втрачають безумовність та природність. Дитині просто необхідно, щоби її любили "не за те, що…", а "просто так, тому що вона є". Виконавши або не виконавши (це теж важливо!) очікування батьків, діти ростуть, стаючи слухняними і зручними виконавцями або нестерпними і невдячними кровососами. Мрії дорослих розбиваються вщент. Вони відчувають розчарування, гнів, безпорадність.
Мабуть, картинка, яку я намалювала, виглядає непривабливо і викликає обурення в тих, хто читає цю статтю. Звичайно, що ситуації бувають різними. Сподіваюсь, більшість читачів знає або проживає інший досвід, і з гордістю може сказати: "Я щасливий від того, що в мене є дитина". Я бажаю вам, щоб батьківство привносило в ваше життя незабутні враження і переживання.
