Чернівчани подорожували в Чилі (ФОТО)

Відвідали також Аргентину та Болівію

Чернівчанка Ольга Стадничук має солідний список країн, де вона побувала: Грузія, Непал, Словаччина, Словенія, Італія, Швейцарія, Австрія, Ізраїль, Чехія. Нещодавно вона зі своїм чоловіком Максимом подорожували Чилі, Аргентиною та Болівією – за 15 тисяч кілометрів від України. Подорож автостопом охопила 8 тисяч кілометрів.



"Наша подорож тривала півтора місяця, – розповідає Ольга. – Це була мрія мого чоловіка Максима, а я вже підтримую нашу сімейну традицію.
Чилі мене надзвичайно здивувала своїм економічним та соціальним розвитком. Чудові дороги, дуже охайні міста, 90 відсотків чилійців, з якими ми спілкувалися, задоволені життям у своїй країні".



– Чилі – це країні, в якій, здається, є все: океан, гори, озера, річки, пустеля, різні ліси, – розповідає чернівчанка. – Подорожуючи країною, ти відвідуєш майже всі кліматичні зони, бачиш здоровенні льодовики, диких тварин, яких там ніхто не чіпає, океан...
Чилійці надзвичайно дружелюбні. Ми багато пересувалися автостопом. Було смішно, коли вони, дізнавшись, звідки ми, і знаючи нашу ситуацію, постійно намагалися чимось нас підгодовували. Україна – для них дуже екзотична країна. Вони її називають "Украніа", багато хто плутав з UK (Британія). Вони просили нас говорити з ними українською мовою. Запитували: як у вас життя, а ви всі такі світлоокі, а дівчата, кажуть, у вас гарні? Нашу політичну ситуацію вони знають і дуже нам співчувають.



У Чилі багато національних парків і просто гарних місць. Іноді доводиться їхати по 10 годин, щоб кудись перебратися, і ночуєш просто на дорозі. Із цим у них немає жодних проблем, головне, щоб ти не заліз на чиюсь територію. Ставиш там намет – немає питань. Що нам дуже сподобалося: на трасі для далекобійників створено хороші умови – безкоштовні гарячі душі, туалети чистенькі, акуратні, місця для пікніку. Нам теж можна було цим користуватися. У містах ми зупинялися в хостелах, приємні, привітні люди.



У Південній Америці майже ніхто не розмовляє англійською. Їм це просто не потрібно. Довкола них іспаномовні країни. Максим три місяці до поїздки вчив іспанську, а я взагалі нічого не розумію. Доводилося згадувати пісні Шакіри (усміхається, – авт.) Хоча за місяць я трохи вивчила іспанську – на розмовному рівні. Мова цікава, дуже пристрасна.
У Сантьяго (столиця Чилі) я не могла відвести очей від їхніх дівчат. Які вони гарні! Вони всі дуже пишні, але це культивується. Чилійці за здорове, гарне тіло. Всі займаються якимось видом спорту. Дівчата, та й чоловіки, всі смугляві. Чоловіки, коли бачать білявку, звичайно, звертають увагу. Та чилійські чоловіки, проявляючи до тебе інтерес, дуже стримані, толерантні. На відміну від аргентинців – ті всім виглядом, навіть прицмокнувши, покажуть, що ти їм дуже подобаєшся. Болівійці ж на тебе навіть не глянуть, лише скажуть: "Боже, жінка в шортах вийшла".



Щодо Болівії, то там панує зовсім інший менталітет. Болівійські жінки досі носять національний одяг, довгі коси. Модних зачісок не побачиш.
У парку немає мобільного зв’язку
– У Чилі також відвідали національний парк – Торрес-дель-Пайне, – каже Ольга. – Це візитівка країни. Я вже потім дізналася, що мені пощастило побувати в одному з п’яти найбільш екологічних місць планети. Чилійці настільки бережуть природу, що у них навіть на території парку немає мобільного зв’язку. Там не сядь, туди не піди, не дай Боже, десь не там поставиш газовий пальник – тільки в спеціально відведених місцях. Якщо ти зашкодиш природі, можуть посадити у в’язницю, не кажучи вже про штрафи в декілька тисяч доларів. Тобі обов’язково показують відео, проводять інструктаж і тільки тоді відпускають. Але якщо ти вчасно не дійшов до необхідного місця, рейнджер може запитати: де ти був, чому не розрахував свій час.



Ціни – дуже високі. Скажімо, якщо у нас за автобус ти можеш заплатити 150 гривень, то в Чилі, Аргентині це в середньому – 50-60 доларів.
Болівія зустріла нас трохи важко. Справа в тому, щоб дістатися Болівії, потрібно було з портового міста в Чилі переїхати через кордон. Двісті кілометрів ми їхали приблизно п’ять годин, тому що це був серпантин. І за цей час із 55 метрів над рівнем моря опинилися на 4000 метрів над рівнем моря. Почувалися дуже погано, потрібно було акліматизуватися. Спочатку зупинилися біля кордону з Болівією, біля озера та старого недіючого вулкану. Я ледь ходила, Максим теж почувався знесиленим – надто різко набрали висоту.
Потім ми приїхали в Ла-Пас – адміністративну столицю Болівії і були шоковані. Столиця знаходиться на висоті від 3600 до 4200 метрів над рівнем моря. Тобто перепад висоти в самому місті – 600 метрів. Їхній нинішній президент багато чого зробив для країни, побудував фунікулери, які дуже полегшують добирання з однієї частини міста в іншу. Пішки – це як повноцінний похід у Карпати – стільки сходинок, і вони безкінечні. Місто знаходиться ніби в котловані. Піднімаєшся трохи вище і бачиш сніжні "шапки", ліси.



У Болівії дуже розвинена мережа вуличної їжі. Повсюди бабусі в національних костюмах, із плетеними мішками. Жіночки бігають із компотом та склянками. Не хочеш пити зі склянок – ось тобі одноразові мішечки, які зав’язують, встромлюють тобі соломку.



– Болівійці дуже колоритні, але водночас дуже сором’язливі, – розповідає Ольга. – Ти маєш спочатку запитати дозволу фотографувати їх. Вони католики, але при цьому вірять у потойбічні сили. Там ми побачили багато цікавих старовинних храмів. Болівійці, як і чилійці та аргентинці, знають своє минуле і бережуть свою історію.
Побували ми також на найвищому у світі судноплавному озері – Тітікака, відвідали пляж міста Копакабана. Щоб дістатися цього пляжу, потрібно пливти по озеру Тітікака. Ти виходиш, а твій автобус заганяють на баржу, яка пливе поряд. На березі всі зібралися – і поїхали собі далі.
Болівія за економічним розвитком і за цінами ближча до нас. Там собі вже можна дозволити сходити у ресторан. Дуже гарні і цікаві у них речі з шерсті, багато цікавих сувенірів. Болівія була "вишенькою на торті" під час цієї подорожі.



Аргентина ж – не дуже дружелюбна країна. Коли ми їхали автостопом, машини теж зупинялися, але не так, як у Чилі. Хоча ми зустрічали дуже хороших людей. Одна компанія з Аргентини оплатила нам подорож у національний парк "Льодовики". Коли вони почули, що 60 доларів на двох за вхід – для нас дорого, купили нам квитки і сказали: "Давайте з нами!"
У них є культура пиття чаю – мате. Вдень аргентинці випивають приблизно три літри напою. Коли я одному аргентинцеві сказала, що мате мені не подобається, він мало не образився. Потім же я зрозуміла: туди просто потрібно додавати багато цукру – так він набагато смачніший. І, до речі, має дуже тонізуючу дію.
У Болівії ж можна спробувати листя коки. Це не наркотик, а знеболювальне, допомагає від запаморочення. Такий ефект – ніби від кількох чашок кави. Щоправда, коли жуєш листя, німіє щока, язик. Вивозити ж його не можна.
На кордонах взагалі все дуже жорстко. У Чилі така фішка: коли ти прилітаєш в країну, маєш декларувати кожен шматочок сиру, кожне яблуко. У них спеціально навчені собаки все це винюхують. Краще взагалі нічого з продуктів не привозити. Вони кажуть: "У нас є все, що потрібно".
Це незабутні спогади. Коли у нас була весна, ми транзитом приїхали в осінь, по дорозі пропустивши літо, у шість годин різниці і в зовсім інше зіркове небо. Плануємо ще повернутися, адже, щоб все охопити, потрібно місяців три-чотири.