«Тут усе дихає історією»: школа на Буковині розташована в колишньому панському палаці - відео

Школа у селі Хлівище Ставчанської громади не схожа на жодні інші. Вона розташована у колишньому панському палаці, спорудженому 150 років тому.

Про це йдеться у публікації "МБ" від 12 жовтня, пише molbuk.ua



Тут десять учителів та близько пів сотні учнів

Заклад невеликий: тут близько пів сотні учнів, працюють десять педагогів.

Перших класів цьогоріч немає. Адже чимало хлівищан із малими дітьми повиїжджали з початком війни. Проте наступного року перший дзвоник має пролунати для десятка першокласників. Навчаються тут до дев’ятого класу. Далі хлівищанські школярі переходять до інших шкіл, вступають до коледжів, вишів.

Кореспонденти "МБ" днями навідалися до школи.



Дорога до Хлівища – гравійна. Будинки скромні, але охайні. Видніється чимало старих хат, від яких віє пусткою. Як розповіли місцеві, зараз тут порожніє більш як сто будівель: у селі залишилося понад 600 мешканців.

Під’їхали до школи – і завмерли від захвату. Перед нами розкинулася велична старовинна будівля. Вона звідусіль оточена зеленню, попереду – просторий спортивний майданчик.

Молодий учитель проводить нас. Погляд привертає кована брама біля входу. На ній викарбувані ініціали перших власників палацу – Отто та Лізи Ґольднерів.

Кабінет географії – у колишній панській спальні

У колишньому палаці багато чого збереглося без змін. Ми ступали паркетом, якому півтори сотні років, торкалися старовинних стін, дверей, піднімалися парадними сходами, обрамленими поруччям, якими колись ходили пани. В одній із кімнат, де зараз зберігається шкільне приладдя, раніше була панська ванна. Про це свідчить плитка на підлозі. У сусідній кімнаті, колись сполученій дверима, які пізніше замурували, розташовувалася спальня пана. Зараз там – кабінет географії, в якому проводить уроки заступниця директора Зоя Нацюк. Жартуємо, що тепер, виходить, Зоя Василівна працює у панській спальні.

У школі збереглося пічне опалення. За нинішніх умов це навіть перевага, кажуть учителі. Дровами й вугіллям заклад забезпечує громада. Щойно похолоднішало, затопили пічку – і вже за пів години у класі тепло.

У 70-х роках тут добудували три класні кімнати на другому поверсі, а на першому – спортзал і ще один кабінет. Ці дві частини закладу так і називають: стара і нова школи. Також замінили вікна. Кажуть, під час заміни вікна у добудові розсипалися, а "панські" добре збереглися.

Облаштували також сучасну вбиральню всередині, дах покрили металочерепицею, у підвалі тепер укриття. Спускаємося туди з директоркою Любов’ю Тарнавською. На долівці – червоний килим. Стеля побілена, стіни розписані різнобарвними малюнками. Усе з любов’ю до справи робили вчителі, каже Любов Іллівна. Є тут "буржуйка", рукомийник і біовбиральня.

Заходимо також до відремонтованого спортзалу, який водночас слугує і для проведення урочистих заходів. У сусідніх кабінетах облаштували клас безпеки. Тут є іграшки, аптечка, на стіні – плакат із легендарним псом Патроном. Поряд – кабінет інформатики. У ньому понад десяток ноутбуків, мультимедійний проєктор. У класі української мови та літератури на стінах бачимо портрети національних геніїв. Тут майже все зроблено руками вчителів: ремонти, малюнки на стінах, плакати.

"Дуже сумую за татом і чекаю на нього з війни"

Почесний куток відведений для випускників школи, які загинули в АТО та під час повномасштабної війни. Наразі таких двоє. Ще один захисник вважається зниклим безвісти.

"Ми пишаємося, що виховуємо справжніх патріотів, – зауважує Любов Тарнавська. – Серед наших випускників чимало боронять Україну".

Зараз на фронті – кілька десятків мешканців невеличкого села.

Любов Тарнавська заводить мене до четвертого класу. Уроки вже завершилися, тож встигли спіймати п’ятьох учнів. У кожного на війні батько або родич…

Дев’ятирічна Віка переїхала сюди два роки тому з Київщини. Її тато зараз воює, а вона тут із мамою та бабусею. Дівчинці подобається сільське життя: тут родина завела ціле господарство. Не дивно, що Віка мріє стати ветеринаром.

Четвертокласниця Дарина – місцева. Запевняє: свою школу не проміняла б на жодну іншу. Вона стала для Даринки другим домом. Її батько теж на війні.

"Я дуже сумую за ним. Майже щодня, прийшовши зі школи, телефоную йому. Або вранці, прокинувшись, набираю татків номер. Хочу, щоб Україна швидше перемогла, а тато повернувся додому", – мріє дівчинка.

Дев’ятирічний Володя теж чекає з фронту дядька: "Він зараз захищає Україну, щоби ми могли ходити до школи, гратися і спокійно спати без повітряних тривог. Дякую йому та всім захисникам!".

"Дітки кмітливі, допитливі, хочуть вчитися"

Серед педагогів також є ті, які перебралися на Буковину з інших регіонів через війну. Вчителька англійської мови Наталія Єфіменко – з Донеччини. Сюди переїхала у 2015-му році. Її донька навчалася з хлопцем із Кіцманщини у Харкові, потім пара одружилася і переїхала до Кіцманя. Наталія Анатоліївна приїжджала до них на канікули. Та коли розпочалася війна, донька не відпустила матір назад на Донеччину. Так пані Наталія і залишилася тут. Працює вчителькою, а ще бавить двох онуків.

"Старший пішов до 5 класу гімназії, меншому – 5 рочків. Куди вже поїду? Прив’язана тут до дітей, онуків, – усміхається вчителька. – І учнів дуже полюбила. Вони кмітливі, допитливі, хочуть вчитися. Демонструють гарні знання з англійської та інших предметів".
"Наша школа невеличка, але надзвичайно затишна. Вона – окраса села, пишаємося нею і дуже любимо її, – розповідає директорка Хлівищенського загальноосвітнього навчального закладу І-ІІ ступенів Любов ТАРНАВСЬКА. – Так, заклади, розміщені у сучасних типових будівлях, мають свої переваги. Та всі відзначають, що наша школа – не така, як інші, вона дихає історією".

Алея вела до озера з лебедями й скляною альтанкою

Вчителька історії Ірина Тимчук із захопленням розповідає історію палацу та рідного села.

"Панський палац, де зараз наша школа, спорудили приблизно в 1876 році, – інформує Ірина Дмитрівна. – Першими власниками були вихідці з Німеччини – панське подружжя Отто та Ліза Ґольднери. Отто Ґольднер мав понад 500 гектарів землі. Висівав пшеницю, цукрові буряки, картоплю.

На в’їзді в село була гуральня – такий собі мініспиртзавод. Там працювало шестеро людей. А ще пан був хитрим комерсантом. Він закуповував старих кволих волів. Слуги їх відгодовували, обпилювали старі роги. А потім гнали в Неполоківці на залізничну станцію і вантажили у товарні вагони. Пан продавав їх до Австрії як молодих волів".

Біля палацу справа стояли стайні, провадить вчителька історії. Там вигодовували корів, телят. У панський ліс простим селянам було зась. Щоби назбирати хмизу або грибів, мусили відпрацювати або принести панові щось у подарунок.

Довкола ріс плодовий сад, крізь який була прокладена алея. Вона вела до мальовничого озера, на березі якого стояла скляна альтанка. В озері плавали білі лебеді. За оповідями, пан із панею щодня прогулювалися алеєю і милувалися птахами. Також щоранку пили каву на балконі свого палацу.

Ірина Тимчук веде нас на подвір’я позаду школи. Там ми випадково сполохали зайця. Він вистрибнув із трави й помчав у ліс. Що й казати, у місті такого не побачиш. Вчителька показує гору, де стоїть кам’яна криниця з двома виступами, схожими на роги баранця. Її в селі так і називають – "бараном". Звідси, каже співрозмовниця, мідними трубами вода потрапляла до панського будинку. До самої криниці вода подавалася з джерела у полі. Там стояв мотор, працювати який змушувала течія. Тож майже півтори сотні років тому в панському будинку уже був водопровід. Щоправда, після Другої світової війни, коли на Буковину прийшла радянська влада, ці мідні труби зникли. Також, кажуть, до війни всі стіни у панському палаці були оббиті червоним оксамитом. Пізніше усе обдерли, розікрали. Після війни тут деякий час був дитячий притулок.

Людей вивозили, хати руйнували

Селяни чимало натерпілися від "совітів". У 1952 році село визнали "неперспективним". Людей почали масово силоміць переселяти на Запоріжжя.

"Тоді виселили більшу частину села, – зі сльозами на очах розповідає Ірина Тимчук. – Дуже багато хат розвалили, височіли одні печі. Були випадки, коли родині не дозволяли навіть вийняти із печі хліб, валили все на очах господарів. Ще й квіти з клумб виривали, щоби й сліду не залишити. Саджали українців, як худобу, у товарні вагони в Неполоківцях і везли на Запоріжжя".

Родині пані Ірини пощастило: добрі люди підказали її прадідові, щоби втік до лісу на деякий час. Не буде господарів у хаті – не буде кому й підписатися на виселення. Це їх і врятувало. На жаль, таких щасливих випадків дуже мало.

Наприклад, сім’ї директорки школи Любові Тарнавської так не поталанило. Її батьків вивезли, а хату зруйнували вщент. Після смерті Сталіна багато хлівищан почали повертатися у рідні краї, у тому числі й батьки Любові Іллівни. Поки не відбудували хату, жили у землянці.

Школа ж у Хлівищі відкрилася у колишньому палаці у 50-х роках. Багато чого було втрачено назавжди. Зокрема, за "совітів" розікрали силу-силенну дорогого панського порцелянового посуду, пір’яних подушок, одягу та іншого начиння. Кажуть, і зараз у когось те все зберігається. Але де? Ніхто не знає…

Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.



Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram