Михайло ТКАЧУК та Павло СОФРОНЮК з перших днів війни служать в одному з підрозділів 107-ї бригади ТРО ЗСУ.
Під час перебування на Харківщині вони навчали діток у деокупованих селах, йдеться в публікації "МБ".
"Займалися математикою близько п’яти місяців"
Михайло Ткачук 16 років пропрацював у БДМУ на посаді асистента кафедри медичної та фармацевтичної хімії.
– На початку війни викладачі нашої кафедри, ті, що підходили за станом здоров’я і за віком, записувалися добровольцями в тероборону. До того я служив протитанковій бригаді в ЗСУ, був солдатом. Тож мене взяли, адже солдати були необхідні. У вересні минулого року ми потрапили на Харківський напрямок, де перебували до червня цього року. Потім нас перекинули на Бахмутський напрямок, де й досі перебуваємо, – розповідає військовий.
Каже, що пристосуватися до нових умов життя було нелегко, але батальйон мав достатньо часу на навчання на полігонах, а потім тривалий час перебував на Харківському напрямку, де були менш інтенсивні бойові дії.
– Це допомогло нам поступово звикнути до обстрілів. Тож коли нас перевели на Бахмутський напрямок, ми вже були психологічно "підковані", добре навчені. Там я служив у мінометній батареї командиром відділення управління, – каже Михайло Ткачук.
Військовий допомагав із математикою школярам у деокупованому селі на Харківщині.
– Люди перебували під окупацією фактично від початку війни аж до вересня 2022 року. Серед них були діти всіх вікових категорій: від зовсім маленьких до підлітків. У кожному класі – від чотирьох до шести дітей. Вони об’єднувалися і навчалися дистанційно. У когось був інтернет, а в когось він працював з перебоями. Я погодився допомогти Сашкові, у якого були проблеми з деяких предметів. Ми займалися математикою близько п’яти місяців. Підтягували алгебру та геометрію за восьмий клас. Я пропонував ще хімію та фізику підтягнути, але він впорався самотужки. Згодом він поїхав у Харків до родичів. Я пропонував й іншим діткам підтягнути навчання, але не було охочих, – каже чоловік.
Після закінчення війни Михайло Ткачук планує займатися репетиторством.
Вдома на захисника чекає дружина. Вона викладає у БДМУ та інституті післядипломної медичної освіти.
"Зібралося близько 10-12 дітей"
Павло Софронюк служить з Михайлом Ткачуком в одному підрозділі. Він у деокупованому селі на Харківщині навчав дітей боротьби.
До війни Павло разом із дружиною мали невеличкий бізнес: орендували пекарню та випікали хлібобулочні вироби. Та з перших днів війни чоловік вступив до тероборони.
– Я був військовослужбовцем у 2016 році, мобілізувався в АТО. Тому я не чекав на повістку. Сам зібрав речі та прийшов до частини, – каже чоловік.
Павло раніше займався боротьбою, він кандидат у майстри спорту. Тож коли перебував на Харківському напрямку, організував для діток заняття із боротьби.
– Ми перебували в одному із прикордонних населених пунктів, який звільнили. Шукали з хлопцями місце, де можна займатися боротьбою, щоб тримати себе в формі. І побачили, що є багато дітей, яким також цікавий цей вид спорту. Я вирішив, коли отримаю зарплату, куплю своїм коштом татамі і запрошу діток на заняття. Так і зробив. Зібралося 10-12 дітей віком від 10 до 16 років. Вони зі мною вивчали різні прийоми. Заняття не завжди були систематичні, тому що в нас були свої виїзди, наряди. Ми домовлялися наперед, на котру годину збираємось. Все залежало від графіка нарядів на службі, – каже військовий.
Військовий тренував дітей близько чотирьох місяців.
– Це такий вид спорту, що потребує часу, дисципліни, регулярного повторення. Я показав їм все, що встиг. Сподіваюся, вони і далі будуть цим займатися та розвиватися. Нашою метою було прив’язати дітям любов до ЗСУ, щоб у них була асоціація з нашою армією, як із спортивними, культурними, правильними та вихованими людьми. Щоб вони розуміли, що Україна – це одна держава. Майже у всіх цих дітей були українські пісні на телефоні, багато нових і популярних. Вони спілкувалися російською мовою, але завжди були за Україну. Вони свідомі українці, це вже не таке покоління, як їхні батьки, – каже захисник.
Павло розповідає, що все вдається пройти завдяки вірним побратимам та моральній підтримці рідних.
– Коли є хороші, адекватні, побратими поруч, усе можна пережити і психологічно, і морально. Хлопці всі зрілі, всі знали, куди ми їдемо і для чого. Переважна більшість у моєму підрозділі, за власним бажанням у перші дні прийшли до військкоматів. Були різні ситуації. Та в нас була хороша підтримка від побратимів і рідних, котрі чекають вдома. Мене вдома чекає дружина і син, батьки, сестра, племінник, – каже чоловік.
Після війни Павло Софронюк планує разом із дружиною розвивати свою справу. Це виробництво швидкої їжі.
– Ми будемо створювати нові робочі місця, будемо наповнювати бюджет за рахунок податків. Будемо здобувати ім’я для нашого бренду, для нашого міста, – розповідає чоловік.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
