34-річний старший солдат другої стрілецької роти військової частини А 4436 Тарас Коврик
загинув у лютому 2023 року. Але поховали його у рідному селищі Глибока на Буковині аж 29 квітня.
Увесь цей час рідні, друзі, побратими шукали захисника. Залишалася надія, що він поранений десь у госпіталі або у полоні. Лише після того, як бойовим медикам вдалося, ризикуючи життям, витягнути з замінованої території поблизу Бахмута тіла наших військових, стало зрозуміло: Тараса більше немає серед живих. Рідні його впізнали…
Про це йдеться у публікації "МБ" від 7 вересня, пише molbuk.ua
Але до того мати, Олена Коврик, кілька тижнів без сну та відпочинку шукала сина. Вона подолала тисячі кілометрів, побувала чи не в кожному куточку України, відвідала десятки лікарень, обдзвонила всі організації та волонтерів, які займаються пошуком зниклих безвісти. Уночі жінка накреслювала собі план дій на наступний день, а вранці відновлювала пошуки. Вона списала кілька блокнотів номерами телефонів та адресами людей і установ, які, як сподівалася, можуть зарадити. А коли вже нічого не допомогло, просто молилася…
Тепер пані Олена вже знає, що син її у кращому світі. Попри нестерпний біль утрати, тримається заради восьмирічного онука Василька - сина її Тарасика та невістки Софійки, а також онучок від донечки Тетяни - Яночки і Марійки.
Своє горе жінка виливає у вірші, присвячені синові. А ще у пам’ять про нього створила групу "Герої Глибоччини", в якій надає юридичну, інформаційну та моральну підтримку дружинам і матерям загиблих захисників.
"У момент, коли сина поранили, у грудях щось стисло"
Пані Олена розповіла кореспондентці "МБ" про свого сина-Героя та його пошуки.
Тарас Коврик народився у Глибокій. Після закінчення школи вступив до Чернівецького кооперативного технікуму за спеціальністю "менеджмент". Відслужив в армії, а відтак пішов працювати в поліцію. Отримав звання офіцера. З 2014-го впродовж року воював у зоні АТО. Наприкінці березня минулого року, коли росіяни вже відійшли з Київської області, залишивши після себе жахіття, попросився разом із колегами поїхати до Бучі, Ірпеня, Гостомеля на розмінування. Пробули там понад місяць.
"Тарас бачив спалену техніку росіян на вулицях сіл і міст… Братські могили просто у дворах. Понівечені тіла цивільних на дорогах…Дітей, які залишилися сиротами… Усе це жахіття війни він пропустив крізь себе і дуже важко його переніс. Сказав дружині: "У нашого Василька є батьки, а у цих малюків уже нікого немає. Я піду воювати заради них, майбутнього наших дітей і стоятиму до кінця. Там я потрібніший", - розповідає жінка.
Коли Тарас ще був на Київщині, пані Олена передала на Великдень йому з побратимами два великі буси гуманітарної допомоги. Син усю її роздав мешканцям деокупованих сіл, які тоді сиділи без шматка хліба.
"Пишаюся своїм Тарасиком, хоча завжди йому казала: мені не треба сина-героя, хочу, щоби моя дитина просто була жива і здорова!" - втирає сльози мати.
Тарас Коврик пішов на війну у серпні 2022 року. З 15 лютого цього року виконував бойове завдання на позиції у селі Іванівське неподалік Бахмута. 18 лютого зв’язок із ним обірвався…
"Тарасик із побратимами потрапили під мінометний обстріл, він отримав важке поранення, - розповідає Олена Коврик. - Хлопці, які перебували за 20 метрів від нього, бачили, як йому накладали турнікет. Але, на жаль, не змогли близько підібратися, бо самі потрапили під обстріл. У момент, коли це з Тарасом сталося, мені у грудях щось стисло, хоча я ще нічого не знала. Просто відчула недобре. Зателефонувала невістці: "Софіє, ти говорила з Тарасом?" Вона відповіла, що ні. Звернулася до ротного, він відписав: "Тарас був поранений, я його евакуював". Це дало мені надію, втім, марну. Бо, як пізніше виявилося, ротний сплутав мого сина з іншим військовим…"
"Свого Тарасика так і не знайшла"
Наступного ж ранку пані Олена вилетіла з Італії й відразу кинулася на пошуки сина. Ніхто не міг їй повідомити, де точно він перебуває. Тож разом із родиною та друзями почала обдзвонювати всі лікарні. Але марно. Через кілька днів прийшло офіційне сповіщення про зникнення Тараса Коврика.
"На пошуки кинулися також колеги сина з поліції. Ми з невісткою здали аналізи ДНК. Вірили, що Тарас десь у лікарні. Шукали у Полтаві, Краматорську, Дніпрі. Переглядали загальну базу військових Дніпропетровської області. Коли я дивилася списки, нарахувала 13 Тарасів Миколайовичів, трьох Тарасів Михайловичів. Та, на жаль, свого Тараса Коврика так і не знайшла…" - плаче мати.
Пошуки продовжили у Дніпропетровській обласній клінічній лікарні імені Мечникова.
"Там були деякі хлопці без документів. Думала, може, серед них знайду Тарасика. За цей день побачила стільки болю… Хлопців без рук, ніг, очей, з важкими черепними травмами… Бог дав сили, вдень я трималася, а ввечері від сильного стресу просто розридалася…", - зізнається пані Олена.
Жінка показує блокноти з цифрами, позначками, записами:
"Під час пошуків я всі ці аркуші списала. Уночі не могла спати, складала собі на кожен день план пошуків. Розробила карту маршруту. Вранці разом із зятем Віталієм Маценком та найкращим товаришем сина Григорієм Ковальчуком - також військовими, які перебували на реабілітації, сідали у машину, вмикали геолокацію і відправлялися за цим планом далі".
Пані Олена шукала сина також у Києві, Львові, Івано-Франківську, Хмельницькому та інших містах. Коли ж стало зрозуміло, що у лікарнях його немає, з’явилася надія, що він у російському полоні. Кого лише не просила нещасна мати допомогти врятувати її сина… Втім, і ця надія згасла, коли з полону повернувся один із побратимів. За його словами, Тараса серед полонених не було.
23 квітня Олені Дмитрівні повідомили, що тіла її сина та побратимів витягнули з території, де вони потрапили під обстріл. Під час цієї операції загинув один із бойових медиків…
"Пам’ять про наших хлопців має жити!"
На впізнання пані Олена ходила з невісткою та донькою.
"Я просила їх не йти. Хотіла, щоби в їхній пам’яті Тарасик залишився таким, яким був при житті. Але вони наполягли. Ще під час пошуків заявили: "Навіть якщо він поранений, без ніг чи рук, - нехай, головне – щоби був живий". Підтримка моїх дівчаток, а також усіх друзів, волонтерів, які долучилися до пошуків сина, дуже мені допомогли. Безмежно всім вдячна", - продовжує жінка.
На похорон Тараса Коврика прийшла майже тисяча людей. Це вже не перше горе в родині: двоє його двоюрідних братів, Петро і Степан Зеленьки, теж
загинули у боротьбі за Україну. Один із захисників став перед пані Оленою на коліна, просячи пробачення, що не зміг врятувати її сина.
"У мене був такий шок, коли побачила синових побратимів. Хлопці за кілька місяців постаріли на 10 років. Вони так і казали: "Ми були в пеклі". А ще зізнавалися: "Ми дуже просимо Бога: якщо помремо, щоби наші тіла забрали, аби по нас не їхали російські танки", - ділиться жінка.
У пам’ять про сина Олена Коврик створила групу "Герої Глибоччини" для дружин та матерів загиблих військових Глибоцької громади.
"Я дуже багато плачу, але на людях стараюся триматися і, навпаки, підтримати тих, хто теж пережив горе. У нас усіх зараз однакова біда. Треба, щоби таким родинам більше допомагали. Деякі матері у селах дякували мені просто за те, що їм бодай хтось подзвонив за весь цей час і сказав кілька добрих слів. А їхні чоловіки й сини ж віддали свої життя за Україну! Пам’ять про наших хлопців має жити! Зараз у нас – страшна війна, ще жахливіша, ніж у 2014-му році. І вона ще не закінчилася. Тому треба усім бути більш згуртованими й підтримувати військо та їхні родини усіма силами", - каже мати.
Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
16-09-2023, 09:42
0
16 741
