«Хочу бодай поховати сина з почестями»: розповіді родичів зниклих безвісти на війні буковинців

Тетяна Стрілець уже півтора року чекає на свого сина Дмитра Стрільця, який із березня 2022 року вважається зниклим безвісти. Жінка готова до будь-якої звістки, але поки ще є надія, визнавати сина загиблим не буде.

Про це йдеться у публікації "МБ" від 24 серпня, пише molbuk.ua



"Серед цих кісточок може бути й моя дитина"

"Мій син Дмитро вважається зниклим безвісти з 11 березня минулого року. Разом із двома десятками побратимів вони у селі Людвинівка на Київщині вивантажували боєприпаси, коли почався авіаналіт. Усі просто розлетілися вщент. Рідні не відразу про це дізналися. На місце поїхали у липні й застали страшну картину. Бронежилети, берці, обвуглені кістки – все валялося просто неба. На жаль, не було проведено повноцінне обстеження відразу після обстрілу. Тож з’ясувати, хто саме загинув, виявилося непросто. Ми найняли адвокатів, почали проводити ДНК-експертизу. Після цього розпочалися поховання. Наразі мій син вважається безвісти зниклим. Результати службового розслідування вказують на те, що він міг перебувати в епіцентрі вибуху. Його останки можуть лежати серед тих обвуглених кісточок, якщо їх не розтягнули собаки…" – плаче мати.



Наразі Тетяна Стрілець подала клопотання до військової частини, щоби поховати хоча б те, що є.

"Це буде братська могила у Чернівцях. У цих похованнях я теж братиму участь, бо може, серед цих кісточок – і моя дитина… Хоча, є ще мізерна надія, що, можливо, син десь у полоні", – каже жінка.

Дмитрові Стрільцю у вересні мало б виповнитися 29 років. Він найстарший у родині, є ще братик та сестричка. Дмитро залишився без батька у дев’ять років, тож рано подорослішав.

"Наш батько помер 19 років тому, і Дмитро відтоді став великою підтримкою для нас. Ми родом із Донеччини. У 2014 році син вивіз нас до Харкова. Сам у 2016-му році пішов в АТО. Сказав: "Я повинен визволити своє рідне місто від окупантів". Коли розпочалася велика війна, він перевіз нас до Чернівців, а сам пішов на фронт…" – розповідає мати.

Пані Тетяна сподівається, що їй ще вдасться обійняти сина. А якщо ні, то хоча б гідно поховати.

"Для мене краще все знати, як є. Бо півтора року жити в такому жахливому невіданні вже неможливо. Молю Бога, щоби бодай синову кісточку знайти і поховати з пошаною, як він цього заслуговує…" – каже мати.



"Хочу, щоби татко повернувся і ми поїхали на море"

Юлія Бабинчук уже майже десять місяців чекає звістки про свого чоловіка. З перших днів великої війни він пішов до війська, а вже через кілька місяців його у складі 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади відправили під Бахмут. Востаннє вийшов на зв’язок із рідними у листопаді минулого року. Відтоді – жодної звістки. Пані Юлія не знає, де він і що з ним. Сподівається, що чоловік живий і потрапив у російський полон.



"Останні слова, які я від нього почула, були "Не хвилюйся, усе буде добре", – втирає сльози жінка. – Хочу все ж таки вірити, що чоловік живий. Хоча жодної інформації про нього не маю. Шукала бодай якусь зачіпку в російських телеграм-каналах. Одного разу мені навіть здалося, що бачила на відео дуже схожу на нього людину. Але то був не він, на жаль…Та відчуття мені підказують, що чоловік живий і скоро буде вдома. І доня моя каже, що татко живий. Надія на це і тримає нас цих майже десять місяців… Хочемо, щоби влада нас почула, не забула про наших хлопців і почала обмінювати, бо ми їх дуже чекаємо вдома".



Другокласниця Даринка Бабинчук каже, що дуже скучила за татом і з нетерпінням чекає його. Навіть подарунок уже йому намалювала – машинку.



"На ній ми всі поїдемо на море", – мріє дівчинка.



"Одного дня загинув брат, наступного дізнався, що син у полоні"

Учасник АТО Василь Беринчан третього березня цього року отримав повідомлення про загибель на війні рідного брата, а наступного дня – про те, що його син Ігор зник безвісти.



"За неповну добу я отримав дві страшні довідки: ввечері – "похоронку" за рідного брата, а вранці наступного дня – за сина…" – згадує.

Подвійний страшний удар вдалося пережити лише завдяки тому, що невдовзі згорьований батько дізнався: його син хоч і в полоні, але живий.

"На початку березня кадирівці опублікували відео з допитом мого сина. Так я дізнався, що Ігор у полоні в Чечні. Про умови перебування мені розповіли звільнені бійці. Кажуть, що полонені сидять у підвалі, їх змушують читати російські книжки й випускають надвір лише на пів години, і то вночі, щоби менше бачили. З них там наче не знущаються, але наскільки це правда, важко сказати. Я служив в АТО в 2014-му і знаю прекрасно, хто такі росіяни. Син узагалі російської не знає. Чув, як на допиті йому погрожували: "Ми тєбя научім разгаварівать на руском", – каже Василь Беринчан.



Відео допиту сина чоловік переслав усім структурам, проте досі жодної звістки про нього більше не отримував.

"Мені лише кажуть: "Працюємо, працюємо". Двічі телефонували слідчі, запевняли, що ведуть справу. Та й на тому все", – каже чоловік.

Василь Беринчан сина виховував самотужки, без дружини. Каже, вкладав у нього всю душу. Намагався виростити справжнього патріота, яким є і сам. Не дивно, що Ігор не вагався, коли потрібно було захищати країну.



"Попросив молитися за нього"

Чоловік Людмили Многодітної Олег зник ще у травні 2022 року. Відтоді минув понад рік, та досі про нього жодної звістки.



"Олег зник під Бахмутом. Повідомив, що йде на штурм, і попросив молитися за нього. Це вперше я почула від чоловіка такі слова, зазвичай він майже нічого ніколи не розповідав, не хотів засмучувати. Наостанок пообіцяв, що завтра набере, та вранці я вже не могла до нього додзвонитися. Тепер узагалі не знаю, що з ним: чи живий, чи потрапив у полон. Зверталася всюди, та ніде жодної інформації. Відповідають: "Це окупована територія, ми не можемо нічого вдіяти, чекайте", – розповідає Людмила Многодітна.

Олег Многодітний служив за контрактом. Перебував у зоні АТО 10 місяців, у листопаді 2021 року повернувся додому, але в лютому розпочалася велика війна. 21 травня він одружився з коханою Людмилою, і вже через тиждень прийшла звістка про його зникнення.
"Він ще такий молодий, йому зараз лише 26 років. Ми так кохаємо одне одного, щойно створили сім’ю, як у наш дім прийшло таке горе, – схлипує жінка. – Я буду вірити до останнього, що мій чоловік таки живий і скоро повернеться…"



Нещодавно на Центральній площі Чернівців рідні провели акцію на підтримку безвісти зниклих і полонених військових 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс". Родичі закликали владу докласти всіх зусиль для повернення їхніх синів, чоловіків, братів, батьків.















Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram