Укриттів у Чернівцях багато, та не всі відчинені: кореспондентка «МБ» перевірила їхній стан - фото

Після трагедії на початку червня, коли в Києві загинули троє людей (із них – одна дитина), бо не змогли потрапити до зачиненого укриття поліклініки, влада ініціювала перевірку сховищ по всій Україні. Не стали винятком і Чернівці.

Перевірка виявила, що 244 укриття в області в будівлях приватної форми власності не готові до експлуатації, а понад пів сотні зачинені. Годяться для використання 1347 об’єктів. На ремонт укриттів виділили 25 мільйонів гривень і пообіцяли провести повторну перевірку.

Про це йдеться у публікації "МБ" від 15 червня, пише molbuk.ua



Відреагували на ситуацію і в мерії Чернівців.

"Звертаємося до всіх, хто відповідає за укриття: "Тримайте їх доступними, в належному стані, щоб люди могли там сховатися. Збережіть життя своє і своїх близьких!" – ідеться у повідомленні міськради.

Дорогу освітлювали телефоном

Днями під час тривоги я з сином саме проходила неподалік ліцею №5, що на вулиці Загула, 8. Двері до закладу були зачинені, на них висів листочок із повідомленням, що у випадку тривоги телефонувати на такий-то номер. Ми поторгали двері й почули кроки. Відчинив охоронець. Впустив досередини.

"Зачиняємо двері, бо це все ж таки школа, треба подбати про безпеку дітей. Проте я чи мій напарник завжди на місці, тож у випадку тривоги готові в будь-яку хвилину відчинити", – пояснив охоронець.

Далі ми пішли до протирадіаційного укриття на Кобилянської, 38. Там було зачинено. Більше пощастило у сховищі на Кобилянської, 55, до якого вели вказівники. На табличці виведено, що ключі знаходяться у квартирі номер… (а номер при цьому не вказаний). Нижче почерком несміливо дописано, що ключі – в сусідній піцерії. Утім, укриття замкнене не було.

Відчинили двері з прорізаними отворами (така собі саморобна вентиляція), які вели до глибокого підвалу. Війнуло холодом та сирістю. Довкола темно, хоч в око стрельни. Пробувала намацати вимикач, марно. Добре, що телефон з ліхтариком. Ним освітила круті сходи, що вели вниз.

"Ні, я туди не піду", – зупинився син, але цікавість усе ж перемогла. Внизу грубі іржаві двері вели до наступних "покоїв". Виникло моторошне відчуття. А ще постійно боялася, що хтось нагорі замкне двері, і ми залишимося в’язнями. Тож поспішила нагору – до сонця і тепла. Подумалося, що саме такі укриття, либонь, і відбивають у людей бажання спускатися в них під час тривоги. Згадалася знайома, яка в схожій "морозилці" підхопила запалення легень.

"Такі сховища є в кожному будинку"

Далі попростувала до сховища на вулиці Поштовій, 1, що в поштовому відділенні. Ніде не побачила вказівників про укриття.

Походила туди-сюди й врешті виявила його поблизу вбиральні. Відчинено. Почала спускатися. Тут і охоронець нагодився. Пішли разом. Тут вже веселіше – світили лампочки, а в умивальниках задзюркотіла вода, коли покрутила краник.

"У нас тут є все необхідне, – запевнив охоронець. – Світло, вода, ліжка, аптечки, вентиляційна система і аж три аварійних виходи. Два – через двері, а один, на випадок, не дай Боже чого, через евакуаційну драбину".

Я спробувала пропхатися в отвір, який має вести до евакуаційної драбини. Але не побачила, як там можна дістатися тієї драбини. Голову й плечі вкрив шар пилюки й павутиння.

"Та ви зайдіть у будь-який двір – там у кожному будинку є бомбосховища, ще й крутіші, ніж наше", – зауважив охоронець.

Наступне у списку – укриття на Соборній площі, 7. Мене зустрічають заґратовані дверцята. Намацую защіпку і заходжу до під’їзду. У ньому висить ікона і напис "Укриття". Ще одна табличка попереджає, що за мною стежить відеокамера. Натикаюся на наглухо зачинені двері, які ведуть до омріяного сховку. Трохи потупцювавшись, розумію, що справа марна.






Тож прямую до протирадіаційного укриття – принаймні так воно позначене на карті – на вулиці Гоголя, 5.

За дверима – ресторан, лунає музика

Вхідні ворота зачинені. Відчинили майстри, які поралися у дворі. Саме ж укриття відчинене. Свіжа побілка, електромережі, вентиляція, умивальники, унітаз – усе зробили. Світло, щоправда, не ввімкнулося, коли я натиснула на вимикач, так само як і вода в умивальнику не потекла.

Розговорилася з мешканцями сусіднього будинку. Кажуть, одного разу спробували піти до цього укриття, але наткнулися на зачинені вхідні ворота.

"У перші дні вторгнення ми спускалися в підвал свого будинку. Заодно там порядок навели, – каже пані Тетяна. – Зібралися сусіди, захопили бутерброди, пляшку вина. Було весело й затишно".

У дворі будинку на Головній, 55, відчинено, хоч тривоги й немає. Старі залізні двері, щоправда, дуже важко потягнути на себе. Доволі круті сходи: пенсіонери та люди з інвалідністю сюди не пройдуть.



Зате, коли спускаюся, спалахує прожектор й освітлює шлях. Повз коридорчик із дзеркалом потрапляю до акуратної кімнати з лавкою та килимком, з-за дверей якої лунає музика. На дверях написано, щоби гості бомбосховища вимикали світло, коли виходять. Тихенько прочиняю двері й виявляється, що потрапляю до кухні ресторану на вулиці Кобилянської. Ось такий "потаємний" хід.
Адміністраторка Наталія пояснює, що раніше у цих приміщеннях була ресторанна зала, хоча за проєктом це вже укриття. Тож коли почалася велика війна, залу звідси перенесли, а тут тепер сховище.




"Ми сплачуємо оренду за ці приміщення, хоча фактично не користуємося ними, – каже пані Наталя. – І доглядаємо за ними: прибираємо, світловий прожектор встановили. Якщо тривога затягнеться, можемо навіть принести людям в укриття теплого чаю. Єдине, хочеться, щоби це цінували. Торік сюди залізли вандали, потрощили шафки для одягу, все розкидали. У нас тут підлога з підігрівом, то вони ще й ввімкнули посеред літа підігрів на всю ніч. А нам же платити за електроенергію. Неприємно…"




"Пацюки, як коні, бігають"

Ще одна точка, в яку навідалася, – сховище в обласній лікарні на Головній, 137. Воно позначене так, що знайти нескладно: всюди стрілочки з написами, що до укриття ще стільки-то метрів. Приміщення відчинене. Всередині – порожньо і чисто. Є світло, вода, стільці, вентиляція. Щоправда, жодного натяку на пандус. Людину на візку сюди можна хіба що занести. Втім, пандусів я не побачила в жодному зі сховищ. Це вже зайва розкіш, так би мовити.

На вулиці сидять двоє пацієнтів. Цікавлюся, чи завжди відчинене укриття.

"Останнім часом постійно, – запевняють. – А кілька днів тому там такий "шмон" був, все дерли, мили. Але ми туди не ходимо. Будівля лікарні з такими товстими стінами, що жодна ракета не візьме".

Охоронець на вході запевнив, що доступ до укриття є постійно.

"Вночі я є тут на місці. Якщо тривога, ви стукаєте – і я вас впускаю", – пояснив.
















У волонтерському штабі на вулиці Бандери є все: вода, світло, вентиляція і навіть інтернет. Розставлені лавки.

Утім, чоловік, який провів мене в укриття, налаштований скептично: "Усе це створене руками волонтерів: мережі, інтернет, побілка, лавки. Приміщення австрійське, стіни тріскають. Перебувати тут довго неможливо: вогко, неприємно. А щурі, як коні, бігають. Ходімо звідси, холодно…"











Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram