«На війні не існує атеїстів»: військовий капелан про службу на фронті і церкві

Володимир Педько – священник, який служить в Свято-Анатоліївському храмі, що розташований неподалік Черкаської обласної лікарні. Ще у 2014 році розпочалась його діяльність як капелана, коли він вперше виїхав у Волноваху разом з Черкаським батальйоном. Трохи більше місяця тому, отець Володимир прийняв присягу і повноцінно увійшов до лав Збройних сил України.



Ви стали військовим капеланом ще у 2014 році з початком війни на Донбасі. А зараз ми говоримо у реаліях повномасштабної війни. Чи можете Ви пригадати ранок 24 лютого?

Ранок 24 лютого видався для мене, гадаю як і для всіх українців, неочікуваним. Хоча десь в глибині душі усі готувались до війни та рано чи пізно чекали, що це станеться. Проте не думали, що так швидко. Про початок війни мені повідомили мої друзі військові, які тоді перебували перебували на Донбасі. Я просто встав і навіть не міг зрозуміти, що варто зробити насамперед. Але було ясно одне – це надовго.

Чи змінилася місія військового капелана за ці вісім років?

Коли почалась антитерористична операція таке слово, як "капелан", було не актуальне. Священник та й священник, ну військовий священник. Потім з часом це все більше і більше вкорінялось у нашому лексиконі. На той час були головним завданням було служіння на парафії, відповідно, ротаційне служіння на Сході України. Уже тоді ми зрозуміли наскільки це важливо. З часом для військових ми стали друзями, братами, підтримкою. Можна навіть сказати, що талісманами, які не давали душі згаснути. Наприклад, коли я приїздив, то чомусь припинялись обстріли і військові вважали, що це через те, що я привіз їм Слово Боже. Усі були здивовані. На початку шляху капеланства не було ніяк обмежень, а зараз ми маємо уже згідно із рішенням Верховної ради України завершальний етап формування інституту військового капеланства.

Скільки разів ви були на передовій за вісім років війни?

Ніколи не рахував і навіть не намагався. Я вважаю, що це обов’язок кожного допомагати та змінювати життя на краще, а найголовніше наближати перемогу. Мені було важливо, щоб військові відчувати Божу Благодать навіть під час жорстоких боїв та найнебезпечніших ситуацій. Я вирішив для себе, що буду супроводжувати їх до кінця війни. Останнім часом найчастіше їздили на Миколаїв, Запоріжжя та Херсонський напрямок. Веземо все, починаючи від свічок та ліхтариків, закінчуючи військовим обладнанням. Зараз потрібна допомога щодня, адже постійно отримуємо замовлення від наших захисників. За всі роки війни ми відпрвили на передову більше 100 автомобілів, але це матеріальне, а найбільше вони потребують духовного.

Тема московського патріархату гостро стоїть зараз в Україні. Що думаєте стосовно цього?

Якби щоразу, коли людина підходить до церкви і там висить табличка з написом: "російська православна церква в Україні", то кожен з нас би разів десять замислився чи потрібно туди заходити. Люди, які продовжують ходити у російську церкву просто не чують нікого і не бачать того, що зараз відбувається. А відмовки про те, що церква, яку вони відвідують відійшла від МП, вже навіть слухати не має бажання. Це їх вибір, і їхня відповідальність. Ще задовго до війни лідер окупантів говорив, що "спецоперація" дуже важлива. Ще тоді вони змушували людей так думати і не зупиняються й досі. Якщо у них все так райдужно і благословенно, тоді чому московські попи активно тікають з України в Московію.

Як допомагаєте військовим зараз?

Вожу військовим на передову обладнання, одяг, продукти та домашні страви, правлю богослужіння в зоні бойових дій. Неодноразово потрапляв під ворожі обстріли. Це просто війна, і жодного героїзму тут немає. Почалася зима, тому є необхідність у теплому одязі, спальних мішках, термобілизні, теплих шкарпетках, "буржуйках", ліках. Також потрібні бензопили, лопати, сокири, плівка для облаштування бліндажів.

Що найважче для Вас у роботі військового капелана?

Найважче – це біль втрати. Спочатку я не міг з цим змиритись, було дуже важко. Але розуміння того, що від тебе залежить моральний стан багатьох військових змусив перебороти це. Коли ти дивишся у очі хлопців, які втратили побратима, то бачиш спустошення. Це дуже страшно. Після такого важливо дати їм зрозуміти, що війна не шкодує нікого, тому ми маємо боротися з війною. Найсерйозніший виклик для військового капелана – це втрата цього сенсу. Це найтрагічніший варіант розвитку подій, коли людина, яка відповідає за це, сама втрачає цей сенс. Таке може трапитись, бо вона людина, а люди вразливі.

Як справляєтесь із кризовими ситуаціями на фронті?

Коли ми приїжджаємо на передову, то більшість військових знаходяться у стані стресу, хоча більшість з них цього не визнає. Бувають й такі ситуації, що хлопці настільки хвилюються за своїх побратимів, які знаходяться на бойовому завданні, що в них погіршується стан здоров’я. Я намагають всіма силами підтримати їх та дати зрозуміти їм, що їх вини у цьому немає. Також багато підтримки потрібно пораненим, адже вони думають, що когось обтяжують. Останнім часом я був на Луганському напрямку. Траплялися такі випадки, що хлопці думали, що будуть їхати воювати, а виявилось, що вони до цього не готові.

Заповідь Божа вчить: "Не вбий". Як віруючій людині воювати, порушуючи цю заповідь?

Ісус одного разу сказав: "Не існує більшої любові за ту, коли хтось кладе життя за своїх друзів". Це варто пам’ятати кожному. Адже ти йдеш туди не з своєї волі, ти йдеш туди, щоб захистити свій дім та родину. Зброю беруть для того, щоб захистити життя. Наші військові пішли туди, бо хтось хотів відібрати у нас дім, землю, Україну. Це та мотивація, яка стане запобіжником негативних наслідків війни, коли людині доводиться долати наслідки війни у собі. Фізично знищити противника – це не перемога. Наша перемога вже в тому, що ми єдині. І ця єдність зруйнує їх, а ми ставатимемо лише сильніше.

Чи змінилася наша армія за роки війни?

Війна розділила нашу історію на "до" і "після". Українські військові стали для нас героями, які виборюють нам вільне і мирне майбутнє. Наші Збройні Сили стали одними з найкращих у світі, адже ніхто не очікував. Правду кажучи, навіть ми не очікували, але завжди вірили. Ось ця віра дала їм силу повірити в себе та зробити неможливе. Скільки кухарів, вчителів, інженерів, водіїв покинули свою роботу і стали на захист України і нас з вами. До кінця життя ми маємо залишатись вдячними їм за це.

Чи думали Ви про той день, коли все закінчиться і ми виженемо останнього окупанта з української землі?

Війна сьогодні має ментальний характер. Вона триває за українців, через те, що ми хочемо бути українцями. Ми уже перемогли, адже ми об’єднались. Ще ніколи ми не були настільки єдині та нероздільні. Україна є і буде однією з найперспективніших країн не тільки Європи, але й всього світу. Ми уже стали для всього світу прикладом боротьби за свободу та незалежність. Світ уже відчуває свою провину за те, що на початку вони тримали дистанцію й думали, на яку сторону краще стати. Зараз, коли Україна ще стоїть на колінах, але стоїть, увесь світ намагається надати по краплі допомоги, щоб бути дотичним до величної перемоги. Хоча зараз Україна – це приклад міцності!

Авторка: студентка 6 курсу кафедри журналістики ЧНУ Руслана Рудик.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram