«Незалежність спершу потрібно знайти в собі»: інтерв'ю з Андрієм Аносовим

Андрій Аносов – лікар анестезіолог з Чернівців, який перебуває на сході України від початку повномасштабної війни. Разом з іншими медиками оперує поранених українських військових, часто з нульових позицій. Понад 30 років працює в реанімації та навчає молодих хірургів. Адже вважає, що в цих екстремальних умовах всьому вчишся швидше та неодноразово рятував пораненихз важкими травмами.
Має досвід роботи на війні ще з 2015 року. У період COVID-19 повернувся до Чернівців та працював з найважчими пацієнтами, які через ускладнення потрапляли до реанімації. Під час повномаштабного вторгнення росії на територію України, повернувся на схід.



В яких умовах працюєте на передовій?

Умови важкі, "кабінетів" немає. Оперуємо на передовій, під обстрілами. Бувають і армійські "автоперев'язочні". Дякувати Богу, усіх ресурсів вистачає, адже є непогане централізоване постачання і потужна волонтерська допомога. Крім лікування поранених потрібно доглягадати за ними, часто переодягати, годувати і морально підтримувати. Серед поранених бувають як дуже молоді, так і цілком "дорослі" – в межах 60 років. Незважаючи на те, що працюю медиком понад 30 років, зараз найважче виконувати свою роботу. Коли ти бачиш закладені вікна лікарень мішками з піском і чуєш вибухи й постріли, то важко залишатись морально сильним. Але ми звикли. Нас не лякають ні постріли, ні холод, ні відсутність води й світла. Нас лякає тільки розуміння того, що якщо ми впадемо, то це буде у нас вдома.

Чи намагаєтеся якось відволіктися від воєнної атмосфери?

На фронті важко. Бачити хлопців присмерті з надією на життя у юнних очах – те саме, що дарувати надію мерцю на життя. Але робимо все можливо, рятуючи наших воїнів. Я завжди шукаю серед поранених земляків, чомусь спілкування з ними наближає мене до рідного краю. Це допомагає відновити сили, набратися енергії та далі боротися за сотні життів, що майже не бачили світу. Молодшим лікарям, на мою думку, морально важче, проте приємно здивований їхнім професійним рівнем. Ми працюємо як злагоджена команда, єдиний механізм. Так і має бути на фронті. Це вкотре показує цілісність українців, нашу незламність.

Де зараз працюєте? У якому напрямку?

Працюю зараз на Донеччині, Авдіївський напрямок. Перебуваю на другій лінії фронту. Працюю лікарем-анестезіологом у стабілізаційній бригаді. Ми надаємо першу лікарську допомогу, стабілізуємо найбільш важких поранених і транспортуємо їх до госпіталю

Як наважилися піти на фронт знову? І що підштовхнуло піти ще 2015 році?

Не можу сказати, що пішов тоді добровольцем. Але лікаря складно мобілізувати проти його волі. Це було свідоме рішення. Коли прийшла повістка, я не знайшов причини не йти. У деяких моїх колег були малі діти. А в мене донька доволі доросла, та й життя більш-менш склалося. Ну, мав же хтось піти. Адже в цьому й полягає один із принципів демократії: хочеш мати права – повинен мати й обов’язки. І якщо ці права потребують захисту, ти йдеш і захищаєш їх. Тому і після повномасштабного вторгнення не бачив причин не вирушити на фронт.

Чи маєте якийсь досвід роботи військовим?

Зрештою, я колись пройшов навчання на військовій кафедрі й у 1992-му році складав присягу на вірність Україні. Мій дід був військовим. Він навчив мене відповідально ставитися до таких речей. У нашій родині знали, що присяга – це святе. Я став офіцером запасу. З роками мене підвищували у званнях, і так я заочно дослужився аж до капітана, не бувши при цьому у війську. Від того мені було дещо дивно та ніяково. Хоча мав передчуття, що колись таки доведеться йти служити по-справжньому. Коли ж у 2016-му демобілізувався, дуже сумував за фронтовим колективом. Тому після 24 лютого у мене вже не було вагань. Я хотів на війну, знав, із ким зустрінуся, де буду працювати, чим займатимусь. Наступного ж дня прийшов до військкомату і вимагав повістку. Спочатку мені відмовляли, мовляв, застарий. Бо тих, кому за 50 років, не дуже хотіли брати. Мені ж незабаром буде 52. Та я наполіг. Тож цього разу й справді пішов на війну добровольцем.

Який урок зі своє діяльності на фронті ви винесли?

Врятувати за будь-яких обставин. Мені дуже шкода всіх, а особливо молодих. На жаль, військові травми часто пов’язані з каліцтвами. Щоби прийняти цю біду, треба мати певний життєвий досвід, мудрість, напрацювання, які дозволять знайти себе в нових умовах. А що можуть знайти 20-річні діти? Що їм робити, як будувати життя далі? Вони не готові до цього. Насправді тут кожен день як урок. Маючи багаторічний досвід, я всеодно можу почерпнути щось нове у медицині для себе. Звісно, цей механізм працює і навпаки. Можу сказати що на війні досвід набувається й набагато швидше для молодих спеціалістів. Нещодавно, юному хірургу вдалось зашити поранення серця й пацієнт вижив. Зовсім молодий, але вочевидь вже справжній військовий хірург.

Як особисто змінила війна ваше ставлення до життя?

На війні краще видно, що головне. Буває, починаються обстріли, щось прилітає. І ти розумієш, що всі проблеми, які досі вважав дуже-дуже важливими, зараз у будь-який момент можуть тут-таки зникнути разом із тобою… Тому всі негаразди зараз як дрібниці, найголовніше - це цінувати своє життя та рідних. Хоч такі банальні, але на вічність закарбовані слова мають сенс. Адже коли над тобою щось пролітає, або ти бачиш друга, що стікає кров'ю і от от його очі закриються назавжди - ти починаєш цінувати своє життя і найрідніших у стократ сильніше, незважаючи на всі неприємності, що були. Навіть ті кого ти вважав ворогом - насправді теж частина твого життя, не рахуючи клятих орків через яких гинуть сотні, тисячі таких простих українців як я.

У вересні ви отримали відзнаку у вигляді почесного нагрудного знаку Головнокомандувача ЗСУ "За збереження життя", що скажете стосовно цього? Як отримали нагороду?

Так збіглося, що приїхало керівництво, а тут саме привезли дуже важкого пацієнта. Ми його збирали докупи, і за це нашу команду нагородили. Просто робив те, що й завжди. Я ж лише анестезіологією займаюся вже 27 років, а загалом у медицині – ще більше. А тут раптом помітили, що я життя рятую. Звісно, мені дуже приємно. Але сприймаю це трішки з іронією. І без нагороди займався б тим самим.

Авторка: студентка 6 курсу кафедри журналістики ЧНУ Руслана Рудик.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram