22-річний Володимир (ім’я змінено з метою безпеки) – військослужбовець 11-го прикордонного загону, який базувався у Краматорську. Чотири з половиною місяці вони воювали у найгарячіших точках: Рубіжне, Святогірськ, Краматорськ, Слов’янськ.
Кореспондентка "МБ" поспілкувалася з Володимиром. Їхній загін на деякий час перевели на відпочинок у Чернівці. Де далі будуть воювати – прикордонники поки що не знають.
"Спочатку ми не розуміли, що почалася війна"
– Чесно, коли це все почалося, ми навіть не розуміли, що сталося. Нас кудись відправляють, для чого, навіщо. Командування не казало, що почався повномасштабний наступ. Думав, що як і раніше – знову якісь навчання, тому серйозно до цього не поставився. Вийшло ж так, що чотири з половиною місяці ми були у найгарячіших точках, – каже Володимир.
Прикордонник розповідає, що перший бій вони прийняли через шість днів від початку вторгнення – на початку березня. Тоді були на першому виїзді – біля Рубіжного на Донеччині.
– Контактних боїв дуже мало, більше артилерійських. Іноді так сильно "гатили", що головне було просто перечекати й не висовуватися. Після Рубіжного нам дали трохи часу відпочити. Потім відправили у Святогірськ. Наразі це місто ще наше, українське. Людей рідко бачили. Я вам так скажу: побачити живу людину у тих місцях – це велика рідкість. Коли тривали сильні бої, люди майже не виходили з укриттів, підвалів. Їх залишилося мало. Більшість виїхали, але все ж таки ще є, – каже Володимир.
У Володимира на фронті воює багато знайомих – одногрупники, однокласники, друзі. Хлопець каже, що на жаль, багато кого вже немає серед живих…
– На фронті ситуація змінюється щодня. Дуже багато знайомих, друзів воюють. На жаль, відсотків сімдесят із них я вже не почую й не побачу… Чотири одногрупники, шість однокласників…
Раз на кілька тижнів до них доїжджали волонтери, які привозили їжу, цигарки та інше.
– Йдуть обстріли, а люди заради нас везли все. Раз на тиждень, але не завжди доїжджали. Уявіть: вантажівка їде трасою під обстрілами. Дуже небезпечно возити допомогу у ці райони, – каже хлопець.
У Краматорську та Слов’янську, за словами Володимира, було трохи легше: "Я там народився, знаю кожну щілинку, по кілька виходів. Вдома завжди простіше".
Спочатку прилітає снаряд, а потім вмикають сирену
– У зоні ООС до повномасштабної війни були обстріли, якісь мінімальні бомбардування. А тут просто в один день нас починають засипати всім, чим можливо. У таких ситуаціях треба просто "тверезо" думати. Нам дуже пощастило з командуванням. У нас був бойовий командир, із досвідом, – додає Володимир.
У Чернівцях прикордонники вже понад місяць. Перше, що їх вразило тут – тиша. Не звикли, тому спершу шукали підступу в цьому, боялися її…
– Ми звикли за понад чотири місяці до постійних обстрілів. Там спочатку прилітає снаряд, а потім вмикається сирена. І ця сирена для нас – заспокоєння, що все позаду. Коли ж приїхали до Чернівців, боялися спершу цієї тиші. Думали, що тут не так. Перший час було страшно, особливо дивитися на людей, для яких ніби нічого не сталося. Хоча я розумію, що люди у Чернівцях просто звикли вже до сирен, тому мало хто ходить в укриття, – каже Володимир.
Володимир зізнається, що впродовж чотирьох місяців боїв було морально важко. Єдине, що допомагало – цигарки. "Це просто допомагає полегшити стан. Як автомат – невіддільна частина військового, так і це", – додає.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram