22-річний Володимир (ім’я змінено з метою безпеки) – військослужбовець 11-го прикордонного загону, який базувався у Краматорську. Чотири з половиною місяці вони воювали у найгарячіших точках: Рубіжне, Святогірськ, Краматорськ, Слов’янськ.
Кореспондентка "МБ" поспілкувалася з Володимиром. Їхній загін на деякий час перевели на відпочинок у Чернівці. Де далі будуть воювати – прикордонники поки що не знають.
"Спочатку ми не розуміли, що почалася війна"– Чесно, коли це все почалося, ми навіть не розуміли, що сталося. Нас кудись відправляють, для чого, навіщо. Командування не казало, що почався повномасштабний наступ. Думав, що як і раніше – знову якісь навчання, тому серйозно до цього не поставився. Вийшло ж так, що чотири з половиною місяці ми були у найгарячіших точках, – каже Володимир.
Прикордонник розповідає, що перший бій вони прийняли через шість днів від початку вторгнення – на початку березня. Тоді були на першому виїзді – біля Рубіжного на Донеччині.
– Контактних боїв дуже мало, більше артилерійських. Іноді так сильно "гатили", що головне було просто перечекати й не висовуватися. Після Рубіжного нам дали трохи часу відпочити. Потім відправили у Святогірськ. Наразі це місто ще наше, українське. Людей рідко бачили. Я вам так скажу: побачити живу людину у тих місцях – це велика рідкість. Коли тривали сильні бої, люди майже не виходили з укриттів, підвалів. Їх залишилося мало. Більшість виїхали, але все ж таки ще є, – каже Володимир.
У Володимира на фронті воює багато знайомих – одногрупники, однокласники, друзі. Хлопець каже, що на жаль, багато кого вже немає серед живих…
– На фронті ситуація змінюється щодня. Дуже багато знайомих, друзів воюють. На жаль, відсотків сімдесят із них я вже не почую й не побачу… Чотири одногрупники, шість однокласників…
Раз на кілька тижнів до них доїжджали волонтери, які привозили їжу, цигарки та інше.
– Йдуть обстріли, а люди заради нас везли все. Раз на тиждень, але не завжди доїжджали. Уявіть: вантажівка їде трасою під обстрілами. Дуже небезпечно возити допомогу у ці райони, – каже хлопець.
У Краматорську та Слов’янську, за словами Володимира, було трохи легше: "Я там народився, знаю кожну щілинку, по кілька виходів. Вдома завжди простіше".
Спочатку прилітає снаряд, а потім вмикають сирену– У зоні ООС до повномасштабної війни були обстріли, якісь мінімальні бомбардування. А тут просто в один день нас починають засипати всім, чим можливо. У таких ситуаціях треба просто "тверезо" думати. Нам дуже пощастило з командуванням. У нас був бойовий командир, із досвідом, – додає Володимир.
У Чернівцях прикордонники вже понад місяць. Перше, що їх вразило тут – тиша. Не звикли, тому спершу шукали підступу в цьому, боялися її…
– Ми звикли за понад чотири місяці до постійних обстрілів. Там спочатку прилітає снаряд, а потім вмикається сирена. І ця сирена для нас – заспокоєння, що все позаду. Коли ж приїхали до Чернівців, боялися спершу цієї тиші. Думали, що тут не так. Перший час було страшно, особливо дивитися на людей, для яких ніби нічого не сталося. Хоча я розумію, що люди у Чернівцях просто звикли вже до сирен, тому мало хто ходить в укриття, – каже Володимир.
Володимир зізнається, що впродовж чотирьох місяців боїв було морально важко. Єдине, що допомагало – цигарки. "Це просто допомагає полегшити стан. Як автомат – невіддільна частина військового, так і це", – додає.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
1-09-2022, 08:59
0
5 762