Дев’ятнадцятирічна Настя з Чернігова прокинулась 24 лютого о 05:25, її розбудив брат.
"Мені зателефонував мій брат. На той момент він перебував у Польщі. Брат запитав у мене, що відбувається. Я не знала, що відповісти, бо тільки прокинулась. Одразу пішла в кімнату батьків. Заходжу до них – працює телевізор, а вони сидять налякані, кажуть: "Війна почалась". Секунд через п’ять після цього пролунав вибух, – каже Настя.
Свою історію, які вдалося пережити ці важкі дні Настя розповіла кореспондентці molbuk.ua.
"Все, я пішов, я так не можу"Чернігів був одним із найперших міст, яке почали бомбити та обстрілювати. Люди були розгублені, їм стало дуже страшно.
Першого ж дня я відчула: повинна щось робити, чимось допомагати. Мені було страшно, бо навкруги все вибухало. У місто заїхала наша військова техніка. Я не могла просто так сидіти, ми з подругою пішли здавати кров. У мене стрес, я на нервах, і ще й у мене взяли кров – тож втратила свідомість. Перші два тижні, мені навіть не хотілося їсти", – каже дівчина.
Чоловіки пішли на фронт, а дівчата не знаходили собі місця.
"Першого дня все було відносно спокійно. Другого дня зранку тато вигуляв собаку, прийшов до нас із мамою і сказав: "Все, я пішов, я так не можу". Ми з мамою просили його хоча б зібрати речі, але він відмовився. Сказав, що піде дізнається, чи його взагалі візьмуть до війська. Він пішов і більше не повернувся. У нього не було ні ліків, ні одягу, він навіть не взяв зарядку від телефону. Всіх добровольців посадили в автобус і відвезли в область, де вже йшли бої", – зі сльозами на очах згадує Настя.
Настин брат приїхав з Польщі і теж пішов на фронт. Він був військовим, але до Чернігова доїхати йому не вдалось. Він залишився в Києві та вступив до територіальної оборони, його підрозділ їздив на завдання разом із спецпризначенцями.
За словами дівчини, найстрашніше – це не знати, що з твоїми близькими, бо вони не виходять на зв’язок.
"Найстрашніший момент за всю війну, це коли тато три дні не виходив на зв’язок. Тоді навіть жити не хотілося. Ми жили від дзвінка до дзвінка тата, бо знали, що він там, де йдуть бої. Їх на деякий час закинули до лісу, на позиції, і він не міг зарядити телефон. Це не передати словами: зранку прокидаєшся і не знаєш, чи він живий", – каже вона.
Знімали асфальт, плитку й копали окопиУ місті не припинялись обстріли. Щоб якось відволіктися від страху, дівчина з мамою волонтерили – готували їжу солдатам, бо в місті їх було дуже багато.
"Жити було страшно. Ми понад півтора місяця жили у сховищі. Лише зранку ходили додому, щоб приготувати їжу, а я вигулювала собаку. У нас "Гради" не "Гради", а ми з собакою йдемо гуляти, бо треба. Ми навчилися відрізняти, "Гради" від "касети". Ти йдеш, а у тебе над головою свистить. Летіло з усіх боків, – розповідає Анастасія. – За 200 метрів від мого будинку розірвалась 500-кілограмова бомба, її скинули на кінотеатр. Живемо в центрі міста, тож весь час були як на пороховій діжці: з одного боку у нас державні установи, з другого – військкомат, а з третього – військовий госпіталь. Ми розуміли, що може прилетіти в будь-який момент. У нас не було власного транспорту, ми з великим собакою, і його в жоден автобус ніхто не візьме. Та й просто не хотіли нікуди їхати. Куди поїдемо, коли двоє чоловіків з нашої сім’ї воюють, захищають нас? І тато, і брат просили нас виїжджати, але ми не могли їхати без них", – каже Настя.
З усіх комунікацій в Чернігові був лише газ. Опалення відімкнули на третій день війни, гарячу воду – на п’ятий, а потім не стало і холодної. Їжі, як і ліків, теж не вистачало.
"Тижнями не було світла, по місту ставили генератори. Щоб зарядити телефон, треба було відстояти чергу. Газ був лише в моєму районі міста, всім іншим доводилося готувати їжу на вогні у дворах. По воду ми стояли в чергах по три години, щоб набрати хоч кілька бутлів. Технічну воду набирали з річки", - згадує Настя.
Дівчина вивчила половину військової техніки. Біля її будинку стояло три танки. Місто готувалося до вуличних боїв.
"У нас знімали таблички з назвами вулиць, окопи копали посеред міста. Знімали асфальт, знімали плитку і копали окопи. Коли ти бачиш таке, то розумієш, що це не фільм, не гра, а реальність. І невідомо, чи прокинешся ти завтра. Щоранку ми думали, чи вцілів наш дім. Коли поряд лунали вибухи, то у бомбосховищі здригались стіни", – розповідає Анастасія.
Дівчина зізнається, що у неї часто були істерики.
"Ми не жили, а існували, ми чекали кінця. У мене часто ставалися істерики, особливо тоді, коли тато не виходив на зв’язок. Я впадала у відчай. Могла весь вечір лежати і ридати, мене всю трясло. У тих, хто жив у зонах бойових дій, ще довго буде цей синдром. Я люблю своє місто і пишаюся ним. Вже зараз я можу говорити про це спокійно, а досі було якось дивно. Ідеш – і тихо, а ти вже звик до вибухів. І ця тиша лякала", – каже Настя.
Зараз із родичами дівчини все добре. Чернігів вільний і потроху повертається до нормального життя.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
29-05-2022, 11:48
0
4 821
