«Небо палало вогнем»: Хотинська битва стала однією з найкривавіших війн 17 століття у Східній Європі

"МБ" продовжує розповідь про Хотинську битву – одну з найзапекліших та найкривавіших війн у Східній Європі початку 17-го століття.

Цікавими подробицями про цю подію, яка змінила хід історії, з читачами ділиться кандидат історичних наук, науковий співробітник Чернівецького краєзнавчого музею Андрій Федорук, йдеться у другій частині публікації "Молодого буковинця", пише molbuk.ua



Як Сагайдачний отримав фатальне поранення

Отож, до Хотинської битви, яка розпочалася 2 вересня 1621 року, залишалися лічені дні. До Хотина вже підійшли татарські загони, а козаків усе не було. Польсько-литовські війська на чолі з великим гетьманом литовським Яном-Каролем Ходкевичем вже почали добряче хвилюватися, бо розуміли, що без запорозької армії їм буде непереливки. Окрім того, Ходкевич побоювався, що татари завадять козакам об’єднатися з його військами.

Петро Конашевич-Сагайдачний не міг сидіти склавши руки, тож вирушив на пошуки запорожців. Уночі він із наданим йому збройним супроводом налетів на передові турецькі підрозділи. Відбулася сутичка, внаслідок якої його загін був розбитий. Поранений Сагайдачний, щоби врятуватися, кинувся в чагарники і без коня блукав близько доби. Нарешті вийшов із лісу на берег Дністра (десь в районі сучасного Новодністровська), де натрапив на козацький табір.

У таборі панувало сум’яття: тодішній гетьман Яків Бородавка наробив чимало помилок в управлінні військом, внаслідок яких від рук ворога загинуло більше 800 осіб. Козаки були цим дуже незадоволені. Коли прибув Сагайдачний – стомлений, закривавлений, – його перев’язали і поставили на бочку перед усім товариством. Отак, стоячи перед запорозьким військом, він доповів про те, як з’їздив до Варшави і що козакам пообіцяв король. А Сигізмунд ІІІ, звісно, пообіцяв "золоті гори", тільки би заручитися підтримкою козаків на час війни з Османом ІІ. Після почутого у таборі Петра Сагайдачного обрали гетьманом. Проте отримана у сутичці вогнепальна рана, яку вчасно не обробили, і стала, вочевидь, фатальною для Сагайдачного", – каже Андрій Федорук.

З дороги – відразу в атаку

Попри перешкоди, козаки зуміли прибути на поле бою швидше за турків.

"Якщо поляки почали укріплюватися під Хотином ще з 8 серпня, то козацьке військо підійшло в останній момент – після полудня 1 вересня, – розповідає науковець. – Тож вони не мали часу зміцнити свої бойові позиції як слід.

Тим часом султан Османської імперії Осман ІІ завдяки розвідці був добре проінформований про слабкі сторони у ворожих розташуваннях. Тому вже 2 вересня щойно прибулим передовим турецьким підрозділам наказали відразу атакувати козаків. І тільки завдяки військовому вишколу та чисельності, козакам вдалося відбити атаку".

Самі польські очевидці, зокрема сеймовий комісар Яків Собеський, який, провадячи переговори неодноразово відвідував турецький табір під час Хотинської війни, відзначав, що організація та вишкіл османської армії на дуже високому рівні.

"Залізна дисципліна, порядок, освітлення вулиць у таборі – тут було все, – зазначає історик. – Турецькі частини нараховували 100-110 тисяч осіб, а разом із військами васалів доходило до 150 тисяч – це без обозу та слуг. У них було більше 70 гармат (тоді як у польсько-козацького війська разом – лише пів сотні), тобто вони мали перевагу і в артилерії. Сам султан вів армію в похід".

З огляду на все це, козакам треба віддати належне, наголошує А. Федорук. Адже вони успішно протистояли дуже сильній і досвідченій ворожій армії.

Проте довго так тривати не могло. Адже турки блокували польсько-литовські та козацькі війська повністю. Щоби не померти з голоду, воякам доводилося різати коней і пити дощову воду. Турки ж мали безперебійне постачання провіанту та боєприпасів.

Видатний полководець помер у Хотині

24 вересня помирає головнокомандувач польсько-литовського війська Ян-Кароль Ходкевич: не від бойового поранення, а саме від хвороби. Помер він у Хотинській фортеці. Тоді йому було більше 60 років. Він вважався дуже досвідченим полководцем, литовці й білоруси про нього складали пісні, як про справжнього національного героя. Це стало, безумовно, дуже сильним ударом для польсько-литовсько-запорозького війська.

"До речі, на території самого замку військових дій не відбувалося, – зауважує А. Федорук. – Укріплення Хотинської фортеці вже на той час не відповідали бойовим вимогам. Польсько-литовське командування це добре усвідомлювало, тому наказало споруджувати польові фортифікації на території, де зараз розташоване місто Хотин, закриваючи доступ до застарілих укріплень. У замку зосереджувалися запаси провіанту, набоїв, сюди привозили на лікування поранених "з передової". Це був тил польових укріплень, туди не долітали ворожі ядра. Та турки його і не обстрілювали, бо фортеця їм була потрібна неушкодженою".

"Сонце стало червоним від заграви"

Якщо досі між двома ворожими таборами ще була "проба сил", то після звістки про смерть Ходкевича турки вирішили йти в генеральний штурм. Він відбувся 28 вересня. За свідченнями очевидців, це було щось жахливе.

"Атакували абсолютно весь фронт захисників Речі Посполитої. У цьому штурмі з турецького боку брали участь 80-90 тисяч вояків. Щоби врешті здобути ворожі позиції, султан навіть віддав частину військ з власної охорони. Польсько-литовсько-козацьких військ налічувалося більше 80 тисяч, але вони були дуже виснажені голодом, спрагою, засмучені смертю свого головнокомандувача… Однак, при цьому, не втратили боєздатності…

За словами очевидців, 28 вересня небо палало вогнем. Все поле бою було оповите густим пороховим димом. Постійно гуркотіли з обох боків більше 120 гармат. Стріляли турки – у відповідь била польська і козацька артилерія. Сонце стало червоним від заграви. Приблизно все виглядало так, як ми бачимо у кінофільмах про війну. Польським артилеристам не вистачало ядр, тож вони використовували все, що могли зарядити – дрібне каміння, сміття та інше. Били впритул по щільних турецьких лавах, які, долаючи відстань метр за метром, вперто наближалися. Коли турки вклинилися у ворожу оборону, почався відчайдушний рукопашний бій. Вихопивши шаблі, палаші, ножі, козаки і жовніри відчайдушно кидалися на противника, врубаючись у його ряди…", – описує історик.

У тій битві турки кинули абсолютно всі сили, навіть двох бойових слонів із чотирьох, яких привели з собою. Їх Осман ІІ спеціально привів із метою певної демонстрації своєї могутності й деморалізації супротивника. Варто розуміти, що це були не звичайні слони, а бойові тварини, які уже пройшли спеціальне навчання, знали, як поводитися на полі бою.

Наприкінці дня султан віддав наказ своєму війську припинити наступ, тому що втрати останнього були дуже значними.

Осман ІІ все більше схилявся до перемовин із поляками, до яких ще з 12 вересня готувалися поляки.

"Керівництво усвідомлювало, що скоро у війську розпочнеться "бродіння", – провадить Андрій Федорук. – Адже 26 жовтня турки відзначають народне свято Касима – початок зими. Як правило, до цього дня турецька армія припиняла активні бойові дії до весни. А тут війна могла затягнутися на довше. Зрозуміло, що серед османського війська, втомленого безперервними десятилітніми війнами, могло початися невдоволення керівництвом.

Тривожили турків і часті нічні атаки їхнього табору козаками. Їх влаштовував Сагайдачний, знаючи, що у ворожому війську є багаті запаси їжі та зброї. Козакам у нагоді стали знання про те, що в турецькому таборі після вечірнього намазу (молитви) лягають спати. Утім, якщо перші такі нічні атаки запорожців були здебільшого вдалими, то потім турки навчилися їх відбивати.

"Не можна стверджувати, що всі останні атаки були надто успішними. Так, вони завдавали втрат туркам. Але що саме вони стали переломним моментом війни, – такого сказати не можна. Все ж таки турецька армія була дуже сильною", – зауважує співрозмовник.

"Козацька слава неслася по всьому світу"

Та в сукупності всі ці чинники вплинули на рішення Османа ІІ розпочати переговори з польсько-литовським командуванням.

"Йому, як правителю великої держави, треба було вийти з цієї війни гідно. Якщо би він визнав свою поразку, то повністю би себе дискредитував перед усіма. Тому для нього було важливо, щоб поляки погодилися на його умови.

Врешті компроміс було знайдено. Згідно з укладеними домовленостями, козакам заборонялися походи та набіги на Османську імперію та її васалів. За цим мала пильно стежити польська сторона і стримувати запорожців від таких дій. Осман ІІ, зі свого боку, обіцяв, що кримський хан не буде здійснювати набігів на Річ Посполиту. Хотинська фортеця знову віддавалася молдавському господареві. З неї виводився польський гарнізон, тобто військову базу Речі Посполитої на території Молдавії ліквідували. Крім того, полякам заборонялося втручатися у молдавські внутрішні справи. Водночас розвити свій геополітичний проєкт – тобто повністю захопити Поділля та Галичину – Османській імперії також не вдалося.

Та невідомо, чи такими би були умови Хотинського миру, якби турки знали, що станом на 9 жовтня набоїв і запасів пороху у польсько-литовському таборі майже немає. Полякам і литовцям усе ж якось вдалося це приховати від ворога", – припускає історик.

Обіцянки, дані польським королем козакам перед початком війни з турками, не були виконані. Їх просто використали. До того ж, запорожці були дуже ображені на те, що поляки погодилися за умовами Хотинського миру стримувати їхні набіги на турецькі території. Козаки і далі продовжували здійснювати морські й сухопутні походи на Османську імперію та її васалів. А після укладення остаточного мирного договору між Річчю Посполитою та Османською імперією в Стамбулі 1 квітня 1624 року у Війську Запорозькому заявили польському представництву: "Ми знаємо, що король примирився з турком, але не ми".

Попри все, Хотинська битва мала величезне значення для майбутнього України та самих козаків.

"Військо Запорозьке повернулося з-під Хотина уже з іншим баченням і усвідомленням себе. Козацька слава неслася у всьому світу. Про цю війну розповідали в Парижі, Лондоні, Відні, Стокгольмі, Римі.... Всюди козаків називали рятівниками Речі Посполитої. На них дивилися зовсім іншими очима. Це був просто неймовірний, як на той час, політичний піар!" – стверджує історик.

Саме Хотинська битва проклала шлях для творення майбутньої української козацької держави в середині 17-го століття. Події 1621 року стали тим каталізатором, який призвів до виникнення українського політичного проєкту.

"От у чому переможне значення Хотина для України! Не тільки в тому, що турецьку армію усе ж тоді вдалося зупинити, хоча і це важливо. А те, що ми саме після події 1621 року отримали можливість спробувати себе в державотворенні! Історія не любить умовностей, але якщо припустити, що турки би захопили Поділля, то не знати, чи був би цей український політичний проєкт надалі можливий. Скоріше за все, далі всі ресурси кидалися б на боротьбу з турками на Поділлі. Український народ змушений був би ще більше інтегруватися з іншими народами в межах Речі Посполитої, щоби спільно воювати проти Османської імперії. Чи було би тоді до державотворення? Навряд. Невідомо, чи відбулося би тоді повстання під проводом Богдана Хмельницького. Адже саме після Хотинської битви знову відбувається низка козацьких збройних виступів (повстань) проти влади Речі Посполитої, які закінчуються початком великої війни у 1648 році й створенням Української козацької держави. До речі, дуже часто саме в таких екстремальних політичних умовах і народжується нація", – розмірковує Андрій Федорук.

Першу частину розповіді про Хотинську битву читайте у попередній публікації molbuk.ua


Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram