Дівчата з дитинства мріяли потрапити до Африки і цю мрію нарешті здійснили. Рідне місто, друзі і робота – усім цим пожертвували чернівчанки Діна Яременко та Міла Зарубайко, щоб поїхати у небезпечну та екзотичну подорож.

Два місяці тому дівчата прибули до Руанди (країна на сході Африки). Там вони до наступного року допомагатимуть дітям із бідних сімей. Чернівчанки мешкають у звичайному будинку з бетонною підлогою та поштукатуреними стінами. На прожиття витрачають по 300 доларів на місяць.

Про свої враження від перебування в Африці Діна та Міла розповіли кореспонденту "МБ" через соціальні мережі.

"Нас просять передати привіт Шевченку"

– У мене з дитинства була мрія побачити Африку, – каже Діна Яременко. – Мені подобалися жирафи, слони. У свідомішому віці зрозуміла, що насправді там чимало людей потребує допомоги. Вирішила, що можу приїхати й допомогти. У Чернівцях я заробляла, фотографуючи весілля. Після закінчення університету в мене саме почали збільшуватися заробітки. Зібрала певну суму коштів – і поїхала.

– Раніше думала, що для того, щоб потрапити до Африки, потрібно бути мільйонером. Насправді це не так, – каже Міла Зарубайко. – Я працювала медсестрою в Чернівецькій міській лікарні №3. Коли звільнилася з роботи і пояснила чому, мене ніхто не міг зрозуміти. Друзі казали, що ми божевільні.

В Африці не така вже й страшна ситуація, як усім здається. Звісно, є райони, де люди недоїдають і помирають від голоду. Впевнена, що і в Україні таке буває. У Руанді немає людей із середнім фінансовим забезпеченням. Тут люди або багаті, або бідні – існують такі дві крайності.

– Чимало діток із бідних сімей харчується тільки раз на день. І вони звикли до цього режиму. Якщо їм запропонувати поїсти, вони можуть відмовитися, бо це буде понаднормово. Вони звикли, що в одній одежині можна ходити весь рік – і вона може бути порваною до дірок.

Нещодавно відкрили дитячий садок на 170 дітей. Ми граємося з дітками. Хочемо навчити їх гігієни: щоб вони милися, доглядали за собою. Таке поняття для них досі закрите. Можуть цілими днями ходити брудні. Навчаємо дітей різних інтелігентних речей. Скажімо, готуємо до школи – вчимо їх рахувати, писати.

У школах навчаються лише діти багатих. Бідні сидять вдома. Ми бачили підлітків по 15-16 років, які не вміли ні читати, ні писати. Їх змушують важко працювати. Маленькі дітлахи на головах носять важкі вантажі – 100-кілограмові мішки цукру.
Школярі дуже відрізняються від наших. Тут діти хочуть вчитися, бажання велике. Кого не запитаєш про мрію, всі відповідають: "Хочу вивчитися і поїхати в Росію або Україну". В Африці добре знають нашу країну, бо чимало людей їде навчатися в медичні вузи до нас. Вони знають футболіста Андрія Шевченка і думають, що, якщо ти українець, то обов’язково з ним знайомий. Нас часто просять передати привіт Шевченку.

Бідні африканці хліб не їдять

– Африканці звикли, що їм завжди допомагають, – кажуть дівчата. – Білих людей вони сприймають винятково як тих, хто їм має щось дати. Якщо бачать у тебе великий рюкзак, думають, що він повен грошей. Гадають, що ти живеш круто, бо ти білий. Хоча вони навіть гадки не мають, чому ми приїхали в їхню країну і за які гроші тут живемо.

Люди дуже важко працюють на полях. Там зовсім інша культура, ніж в Україні. Чоловік може сидіти вдома, а дружина має "пахати". На полях працюють за три долари на день – від самого ранку до темної ночі. Якщо у жінки ще є мала дитина, вона прив’язує немовля до себе і так працює.

Бідні африканці хліб не їдять. Це можуть собі дозволити лише багаті люди. Якщо до когось приходиш у гості, а на столі є буханець – це вже заможна сім’я.

Школа у цьому селі розташована дуже високо в горах. Ми тричі на тиждень ходимо туди. Підійматися стрімко вгору треба приблизно 40 хвилин. Ці діти нічого не бачать, окрім свого села. Тому ми хочемо їм трохи розфарбувати життя: показуємо мультики, молимося з ними, розповідаємо біблійні історії.

Після навчання в технікумі або вузі держава гарантує випускникам роботу. Щоправда, навчатися після школи можуть далеко не всі – лише ті, в кого є гроші.

Маємо і роботу в госпіталі. Працюємо з ВІЛ-інфікованими дітками. Граємо з ними в різні ігри, розповідаємо різні історії. Дуже важко дивитися на них, на те, в яких умовах вони перебувають. Лікарні в них зовсім не такі, як у нас: у них страшенна антисанітарія. Матері не мають навіть можливості придбати мило, щоб помити своїх дітей.

До нас тут ставляться добре. У них є козирне слово, яким нас називають, – "музунгу". Музунгу – це біла людина.

Наприклад, йдемо ми в місто. Перед нами – троє чи четверо африканців. Вони зупиняються, чекають, доки ми їх наздоженемо, і йдуть позаду. Перешіптуються. Чуємо часто: "Музунгу, музунгу…". Згодом найсміливіший каже нам: "Hello, how are you?" ("Привіт! Як справи?"). Відповідаю: "Oh, fine! Thank you. And you?" ("О, добре, дякую. А в тебе?"). Але вони нічого вже не можуть відповісти, бо завчили лише цей текст.

Коли одягнеш нову сукню чи футболку, вони вигукують: "Oh, beautiful muzungu!" ("О, красива музунгу!"). Посміхаються. Їм дуже подобається, як ми говоримо їхньою мовою. Ми знаємо кілька висловів. Коли запитуємо, як справи, вони так тішаться. У Руанді ти спокійно можеш йти містом і ніхто нічого тобі не зробить. А коли танцюєш із дітлахами чи граєш у футбол, вони дуже тішаться. Для них це дуже поважно – те, що біла людина з ними бавиться. Торкаються тебе, навіть облизують, кусають.

"Iз місцевих річок воду не вживаємо, бо небезпечна"

– Діти волосся не відрощують, – продовжують чернівчанки. – Тільки багаті люди можуть собі це дозволити. Доглядати за волоссям для них нереально дорого. Усі тут коротко стрижені – не відрізниш дівчат від хлопчиків. Тому вони дуже люблять наше волосся. Часто просять, щоб дали їм торкнутися його. Кажуть, що Бог нас любить, бо дав нам таке гарне волосся.
Продукти в магазинах зовсім не такі, як в Україні. Для білих є спеціальні магазини з їжею, якою ми звикли харчуватися. Там ціни космічні! Тому ми вживаємо їхню їжу: рис, боби, кукурудзу.

У багатьох місцевих жителів будинки мають лише три стіни. На підлозі – глина або цемент. У нашому домі підлога – це просто залитий цемент. Стіни поштукатурені. І все. Ми придбали ліжко і матрац, щоби спати трохи вище від бетону – щоб не захворіти. Перші два тижні ми спали просто на підлозі.

Дуже багато тут хвороб різних. Ін’єкція від температури коштує один долар. Люди не можуть собі цього дозволити – для них це великі гроші.

Багато дітей нюхає клей – самотужки його виготовляють із якихось рослин. Крадіжками займаються, злочинами дрібними… Багато молоді потрапляє у в’язниці – все через бідність і те, що їхні батьки не мали можливості віддати дитину до школи.
Жити з бідними африканцями в одному будинку дуже небезпечно. Вони можуть посеред ночі прийти і просто пограбувати чи навіть вбити.

200-300 доларів на місяць на прожиття тут вистачає. За ці гроші можна сплатити за житло і придбати їжу та воду. Із місцевих річок і джерел воду не вживаємо, бо небезпечна. Можна заразитися малярією. Звісно, місцеві п’ють її, бо вже загартовані.
Чимало людей скаржиться, як важко жити в Україні. Але, потрапивши сюди, ми зрозуміли, що українці ще дуже щасливі. Бо навіть найбідніші люди мають дах над головою і якусь їжу. Вони не живуть у холоді та голоді. А тут люди просто прокидаються із думкою, що хочуть їсти.

Руанда дуже красива. Пустель тут немає. Природа дуже гарна. Ми довго не могли повірити, що це Африка. Все тут зелено – дуже схоже на Карпати влітку. 
Микола КОБИЛЮК