Сьогодні, 24 березня, свій день народження відзначає історик, політолог, громадський діяч, публіцист, журналіст, Почесний громадянин міста Чернівці - Ігор Буркут.
Про це пише molbuk.ua з посиланням на інтерв'ю Ігоря Буркута для Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського.
Чи можете Ви пригадати найбільш світлий або знаковий спогад з Вашого дитинства?
Найбільш знаковий спогад дитинства: Вересень 1956 року. Перерва між уроками, учні й вчителі вийшли на шкільне подвір’я. Раптом на півночі почулося сильне гудіння, воно швидко наближалося. Небо заполонили реактивні двомоторні літаки з червоними зірками на крилах. Хвиля за хвилею вони проносилися над, нашими головами, й їх було так багато! Вразила реакція вчителів – жінки розплакалися, а чоловіки зблідли й стиснули кулаки.
Вони зовсім недавно, якихось 11 років тому, пережили Другу світову війну, а тут знову... Через багато років я дізнався, що тоді над Чортковом пролетів полк фронтових бомбардувальників Іл-28 з аеродрому у Старо-Костянтинові, який прямував на повсталий Будапешт. Удари по угорський столиці радянські війська наносили звідусіль, в тому числі й з повітря. Повстання придушили, і головний каратель Г. К. Жуков Маршал Радянського Союзу – отримав четверту зірку Героя. А я побачив реакцію на військову техніку своїх вчителів, які пережили страшну війну і зовсім не хотіли повторення її жахів.
Радянська ж пропаганда поступово тоді набирала обертів, всіляко вихваляючи "героїзм радянських людей у Великій Вітчизняній війні" – ще тоді закладала основи нинішнього російського "побєдобєсія". Натомість мої батьки, які пережили всю війну з 1941 до 1945 років, до цієї словесної тріскотні ставилися з презирством, а якщо і згадували війну, то лише її жахи. Одночасно батько стверджував, що воювати доведеться і нашому поколінню, тому вимагав у мене займатися військово-прикладними видами спорту. Стріляв я з малокаліберної гвинтівки, добре плавав, займався боксом, штовхав ядро тощо. Готував батько мене не до романтики, а до важкої праці, навчив копати лежачи саперною лопаткою, повзати по-пластунськи. А ще намотувати портянки і носити кирзаки... Але війна прийшла до мене вже тоді, коли за станом здоров’я не можу відправитися на фронт.
Книги, які найбільше вплинули на формування моєї особистості: Читати я почав рано, ще в дитячому садку. А вже школярем на День народження отримав від батьків "Кобзар" Шевченка. Пережив справжнє потрясіння, читав і перечитував, знаходячи там і відповіді на свої питання, і нові питання, які раніше не приходили до голови.
А батько розповідав мені про непросте життя поета, про його творчість і вплив творів Шевченка на відродження української самосвідомості у багатьох людей. Якось ми з батьком заїхали до Кременця, де в місцевому педінституті працював його знайомий. Він показав нам репродукції картин Тараса Григоровича з видами Кременецького ліцею.
І я відчув: тут, де зараз ми стоїмо, колись стояв сам великий Шевченко! "Кобзар" відразу став для мене живою книгою, яку написав своєю рукою поет, котрий бував там, де нині перебуваю я. А до того письменників я уявляв як старих насуплених дідів з величезними бородами, портрети яких висіли в кабінеті російської літератури. Їхні ж товстелезні книжки були заповнені розповідями про якесь незрозуміле мені життя в "дєрєвєнскіх ізбах" і в поміщицьких маєтках. Коли ж замість чужої толстоєвщини ковтнув джерельної води рідної української поезії, тоді й зрозумів, як книга може змінити ставлення людини до світу, що її оточує.
Наступна важлива для мене книга була зовсім іншою. Однією з перших прочитаних товстих книг для мене виявився роман Володимира Бєляєва "Старая крепость" (російською мовою). На обкладинці був намальований силует кам’янець-подільської фортеці, добре мені відомої з дитинства. Ми з батьками нерідко їздили до Кам’янця-Подільського, і фортецю я дослідив детально.
А тут ще розповідалася історія міста, яке навіть побувало у статусі столиці Української Народної Республіки, і серед персонажів роману був Головний Отаман Симон Петлюра, про якого в радянські часи нічого доброго не казали. Книгу я читав уважно, і декілька разів перечитував. З кожним разом помічав, що її автор все українське зображав без симпатії, що мене насторожувало. Згодом дізнався, що Бєляєв був справжнім українофобом і на догоду радянським чекістам написав декілька пасквілів, спрямованих проти українського національно-визвольного руху. Так поступово його "Стара фортеця" перетворилася для мене на "мертву книгу". Але вона навчила мене критично ставитися до всього, що доводиться читати. Особливо до того, що спочатку подобається – маніпулятори добре знають, чим привернути нашу увагу і як нав’язати своїм жертвам фальшиві цінності.
Нарешті, про мою найулюбленішу книгу. Нею є "Пригоди бравого вояка Швейка", що належить перу Ярослава Гашека. Виріс я в галицькому місті Чорткові, яке в моєму дитинстві зберігало ще чимало згадок про часи Австро-Угорщини. У 50-ті роки довелося слухати розповіді старших людей про Першу світову війну, яка багато нещасть принесла галичанам і буковинцям. Чоловіки служили в 95-му полку цісарсько-королівської армії, що формувався у Чорткові.
А в романі Ярослава Гашека розповідалося про 91-ий полк, сформований у чеських Будейовицях. Служба у цих полках була дуже подібною: солдати однієї національності, офіцери в основному іншої. Що чехів австрійські командири вважали людьми другого сорту, що українців. Та й побут міського населення в Чехії й Галичині на початку ХХ століття мало різнився. Роман Гашека вперше мені потрапив у російському перекладі, виданий у Кишиневі з чорно-білими ілюстраціями Йозефа Лади. Книга мене захопила з перших сторінок.
Її гумор викликав спалахи сміху, а різноманітність описаних ситуацій просто вражала. Багато разів я перечитував цей твір, використовуючи його як ліки під час хвороби. Адже сміх допомагає краще багатьох таблеток і навіть уколів. А коли я трохи удосконалив свою чеську мову, то взявся за оригінал твору. З’ясував, що далеко не всю гру слів вдалося адекватно передати російським перекладачам.
Потім знайшов український переклад, зроблений галичанином, що завершив чеський університет. І українська мова значно ближче до чеської, і реалії монархії Габсбургів ближче галичанину, ніж підданому російського царя, тому переклад виявився блискучим. Ярослав Гашек геніально описав останні роки зогнилої імперії й її неминучу руйнацію.
Тому його роман виявився надзвичайно актуальним і для зогнилого СРСР. А нині в ньому все ясніше проглядається доля путінської РФ. "Пригоди бравого вояка Швейка" для мене й дотепер залишаються живою книгою, яка допомагає зрозуміти життя в усій його складності й зберігати гумор навіть у майже безнадійних ситуаціях.
А хто з особистостей (не обов’язково вчителів чи викладачів) залишив важливий слід у Вашому житті?
Люди, які вплинули на формування моєї особистості:
Ілля Юрійович Лесишин, історик, друг мого батька. Сокурсник по історико-філологічному факультету Львівського педінституту початку 1950-х рр. Уродженець Чортківського повіту, в польські часи вчився в українській приватній гімназії у Чорткові, активіст молодіжної націоналістичної організації. Багаторічний підпільний член ОУН, який чимало розповів мені про справжню історію України, боротьбу українського народу за свою свободу.
Броніслав Францевич Гащинський, вчитель іноземної мови, поліглот. Людина з чудовою класичною освітою, прекрасними манерами, шляхетним характером. Без акценту розмовляв не лише рідною польською і українською мовами, але й російською – працював у російський школі. Побачив мій інтерес до слов’янських мов і почав займатися зі мною чеською, сербською і хорватською.
У ті часи офіційно визнавалася в Югославії єдина сербсько-хорватська мова, але Броніслав Францевич свого часу багато спілкувався і з сербами, і з хорватами, тому чудово розумів не лише спільне, але й окреме в їхніх мовах. З самого початку і мене з цим ознайомив. Так, серби хліб називають "хлеб", а хорвати – "круха". Повітря у сербів "ваздух", у хорватів же "зрак". Сербський вираз "історія авіаціє" хорватською звучить як "повієст зракопловства"... Інтерес до вивчення мов мій вчитель спрямував на систематичну і цілеспрямовану працю, за що я йому щиро вдячний.
Климентія Стояновська, офіційно медсестра і працівниця канцелярії районної клінічної лікарні. Неофіційно – настоятелька підпільного жіночого монастиря греко-католицького ордену Сестер-Служебниць. Монахині працювали медсестрами в лікарні разом з моєю матір’ю, і були з нею в дуже добрих стосунках. А сестра Климентія чимало часу приділяла мені, коли мою матір відправляли у відрядження разом з лабораторією, де вона працювала. Настоятелька була людиною особливої доброти і якоїсь щирої, непідробної уваги до людей. Вона походила з відомої шляхетської родини, її рідні брати займали високі державні посади в міжвоєнній Польщі.
Батько у неї – польський шляхтич, а мати – українка. Коли Климентія Стояновська вирішила обрати чернече життя, вона попросила поради у митрополита Андрея Шептицького, з яким була знайома її родина. І отримала від нього благословіння в орден Сестер-Служебниць, покликаний допомагати нужденним і стражденним. Митрополит побачив вроджену доброту дівчини, побачив світло, яке виходило від неї, і прийняв непомильне рішення. Згодом сестра Климентія очолила монастир, пережила всі переслідування і знущання, і навіть змогла перенести залишки монастирів з Дрогобиччини до Чорткова.
Незважаючи на всі біди і нещастя, вона не лише не озлобилася, а завжди випромінювала любов до людей, всіх уважно вислуховувала і давала слушні поради, як вирішували різноманітні проблеми. І завжди знаходила час на заняття зі мною. Маючи прекрасну освіту, вона стимулювала мій інтерес до класичної літератури. З її подачі я уважно прочитав польською мовою твори Генрика Сєнкевича, особливо роман "Quo vadis?", присвячений первісному християнству. Побачив там латинські вирази й попросив пояснити їх.
І отримав цілий курс латинської мови, який по-справжньому захопив мене. А паралельно сестра Климентія наводила мені відповідники латинських виразів церковнослов’янською мовою, і поступово навчила мене читати цією мовою. Заодно пояснила, що існують різні правила у читанні московським ізводом церковнослов’янської мови, й українським. Головне, чому мене вона навчила – потрібно вчитися постійно, адже чим більше людина знає і вміє, тим більше користі від неї її оточенню. І постійно робити добрі діла, щоб через них проявляти свою любов до людей.
Ізидор Берлович Герстен лікар-терапевт, батько мого однокласника і друга дитинства. Виходець з інтелігентної родини галицьких євреїв, завершив у Чорткові польську гімназію імені Юліуша Словацького, а для продовження освіти мусив виїхати до Італії: у Польщі євреїв не дуже радо приймали до університетів. Завершивши медичний факультет Падуанського університету, повернувся до Чорткова, де швидко здобув авторитет і був призначений завідувачем залізничної лікарні.
Цю посаду зберіг і після приходу Червоної армії у вересні 1939 року. А в червні 1941 року мобілізований до РСЧА і відправився у фронтовий госпіталь. Війну завершив майором медичної служби, начальником військового госпіталю. Вся його перша родина залишилася у Чорткові й загинула під час Голокосту. А після демобілізації вже з новою дружиною і сином повернувся до рідного міста. Тут отримав посаду завідувача терапевтичного відділення районної клінічної лікарні. Один з найкращих лікарів за всю історію міста.
І дуже розумна людина, яка у своєму житті багато бачила й пережила. Мав велику приватну бібліотеку, одну з найкращих в Чорткові. Крім української, російської, польської й мови їдиш, вільно володів італійською, французькою, німецькою. Коли я звертався до нього з проханням щось перекласти, він завжди допомагав, але ненав’язливо натякав, що і самим потрібно вчити іноземні мови. З його сином Борисом ми багато читали польських книг з їхньої приватної бібліотеки, тренувалися в розмовній польській мові. А Ізидор Берлович ще з гімназійних часів пам’ятав класичні мови і час від часу вражав нас цитатами з давньогрецької і латинської поезії. З дитинства я бачив зразок європейськи освіченої людини, яка знала багато того, про що переважна більшість народжених в СРСР навіть не здогадувалася.
Свої запитання Ігорю Григоровичу також поставила тележурналістка, асистентка кафедри журналісти ЧНУ Олеся Жук.
Відповіді Ігоря Григоровича на питання від Олесі Жук
Пане Ігоре, що саме вплинуло на вибір Вашого фаху? Ваша перша освіта медичного спрямування. Чому вирішили пов’язати життя все ж соціогуманітарними науками і політологією?
Виріс в родині вчителя історії, з дитинства спілкувався з колегами батька, в родинній бібліотеці було багато книг з історії. Зрозумів – це моє.
У чому секрет легкого опанування Вами багатьох іноземних мов? Що мотивувало Вас до їх вивчення і вжитку?
Моя родина поліетнічна – батько українець, мати польсько-латиського походження, серед близьких родичів є німці, татари, литовці. Вдома постійно лунали українська, польська, російська мови. В родинах друзів-євреїв весь час чув мову їдиш. Звик до багатомовності з раннього дитинства. Мій дід по матері, Ян Ернестович Валішевський, володів дев’ятьма мовами, мабуть, від нього я отримав лінгвістичні здібності генетично – помер він за двадцять років від мого народження. За молоду довелося мені багато подорожувати, і всюди намагався хоча би на побутовому рівні опанувати місцеві мови. А в дорослому віці досліджував Югославію, для цього необхідно знати сербську, хорватську, боснійську, чорногорську, македонську і словенську мови.
Розкажіть про вашу родинну бібліотеку та її родзинки. Знаємо, що у Вашій родині завжди шанували Книгу…
Родинна бібліотека у нас формувалася впродовж багатьох десятків років. Основу складала художня література – українська і російська класика, твори французьких, німецьких, англійських, італійських, іспанських, латиноамериканських та інших письменників. Особливий інтерес у мене викликали класики слов’янських літератур – польської, чеської, сербської, хорватської, боснійської, а також болгарської. Крім художньої, значне місце в бібліотеці належало науковій та науково-популярній літературі з історії та географії – предметів, які батько викладав у школі в різні роки. Серед книг на цю тематику були не лише радянські, але й видані у дореволюційній Росії й в Австро-Угорщині та міжвоєнній Польщі.
Які соціогуманітарні теми зараз на Буковині потребують особливої уваги з боку політологів?
Найбільш актуальною для досліджень політологів на сучасному етапі є тематика, яка сприяє згуртуванню громадян України навколо захисту Української державності й розгрому російського агресора. Захист демократичних цінностей і успішне протистояння злочинній тоталітарній ідеології на нинішньому етапі є найважливішим завданням політологів як всієї України, так і нашого краю, як її невід’ємної частини.
Чим пишається Ігор Буркут, а про що жалкує?
Оцінювати те, що вдалося зробити за життя – справа не моя, а людей, яких можуть зацікавити результати моєї праці. Коли мене питають, чим я пишаюся, то згадую цитату з радянського фільму: "Мы не пашем, не сеем, не строим, мы гордимся общественным строем". Не маю часу пишатися зробленим, продовжую працювати. Так само не шкодую за тим, чого не вдалося зробити або зробив щось не так – виправити зроблене вже не можливо, то для чого дарма собі псувати нерви?
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
