Коли почалося повномасштабне вторгнення, йому було лише 17. Після школи хлопець два роки навчався у військово-спортивному ліцеї. Його батько приєднався до лав ЗСУ ще у 2014 році. Коли Володимирові виповнилося 19, він підписав контракт зі 107 бригадою ТрО.
На запитання, як рідні відреагували на таке рішення, каже: "Мама спершу подумала, що я жартую. Тато ж одразу був проти".
Спочатку воював на Авдіївському напрямку, згодом – на Курщині. Саме там минулого року через ворожу міну втратив ліву ногу. Зараз проходить реабілітацію у Вашківецькій лікарні. Попри все, Володимир хоче повернутися на передову.
Про це йдеться в публікації "МБ".
"Не так воно мало бути…"
Свій перший бій Володимир прийняв під Авдіївкою. Каже, що спершу було страшно, а потім це стало буденністю. Через юний вік хлопець отримав позивний Малий. Пригадує: найважчим було ходити на завдання по вісім кілометрів.
Поранення отримав на Курському напрямку.
"Ми забирали танкові міни, мали мінувати дорогу. Мені потрібно було зробити крок назад. Ступив. Вибух. Я на землі. Нога висить просто на шкірі. Тоді подумав, що все. Так 18 березня о 18.15 я залишився без ноги.
Мене евакуювали, наклали турнікет. Пам’ятаю, навіть дихати не міг. Хотів просто там і залишитися. Хлопці постійно приводили до тями, не давали втратити свідомість. Найвиразніше пам’ятаю, як мене перевезли. Далі – нічого. Коли прокинувся, була третя ночі. Мені принесли телефон. Я встаю, а сил нема. Ще й курити тоді так хотів. У мене був шок другого ступеня. У 20 років маю сиве волосся", – пригадує Володимир.
Через значну втрату крові у лікарні хлопець весь час спав. Далі його повезли на Київ, там переніс п’ять операцій. Каже, це важко морально.
"Було незвично, коли мене везли на колісному кріслі. Дивився тоді на хлопців на протезах і усвідомлював, що це й мене чекає... Зранку, коли одягаєш протез, розумієш, що не так воно мало бути. Але я знав, куди та навіщо йду", – каже Володимир.
"Уже вільно ходжу на протезі"
Протез для Володимира виготовили за тиждень у філії протезно-ортопедичного медичного центру "Ортотоп".
Раніше ми писали: У Чернівцях безкоштовно виготовляють протези для військових та цивільних — фото, відео
Він пригадує: перші два дні було важко ходити. Каже, що реабілітологиня Тетяна Вікторівна поставила його на ноги за тиждень.
"Перший час, коли ще пересувався в колісному кріслі, не хотів нікуди ходити та навіть бачитися з кимось. Зараз усе по-іншому: намагаюся спілкуватися, бути в суспільстві. Я працював із психологами. Також мене рятувала музика. За кілька місяців уже вільно ходжу на протезі", – говорить хлопець.
Про процес реабілітації розповідає: "Ми приходили зранку у заздалегідь визначений час. Починалося все з розминки: голова, шия, спина. Потім переходили до кінцівок.
Я знав, що буду ходити, але це вже не той ефект. Коли ти лише перші 10 хвилин стоїш на протезі, на своїх двох, то думаєш, що це круто. А потім цей вогонь згасає".
Володимир каже, що особливо йому хочеться бігати.
"Навіть на цьому протезі через біль, але я таки грав з хлопцями у футбол. Прийшов додому, а з ноги кров тече. Проте я хотів і зробив це. Мені кажуть: тобі не можна. Я погоджуюся і відповідаю, що лише спробую. Прийшов, зняв куртку і побіг", – розповідає він.
На запитання, до чого некомфортного довелося звикати, відповідає коротко: "До поглядів".
Реабілітація Володимира досі триває. Хлопець захоплюється автомобілями. Жартома каже, що готовий весь час біля них проводити. Також розповідає, що почав відвідувати заклади, у які раніше навіть не заходив. Додає, що нещодавно вперше за два роки пішов у кіно.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
