Після загибелі на Сході свого 31-річного сина Юрія Чікала буковинка Марія Кордубан взяла до рук зброю і пройшла підготовку у батальйоні територіальної оборони. А вдома у неї... маленький музей, у якому – історія життя її сина–героя.
"Марія Кордубан живе там, де прапор України біля хати", – підказують нам люди у селі Нові Бросківці. Оселя буковинки та краєвид навколо неї могли би бути ілюстрацією до української казки: соняхи, густе поле кукурудзи, вид на неймовірну панораму, а ще пасіка.
... Нас зустрічає тендітна жінка. Марія Георгіївна запрошує до своєї оселі. Серце завмирає вже у першій кімнаті: вона є музеєм, у якому можна дізнатися історію життя Юрія... На великих світлинах – гарний молодий чоловік. Біля світлин – військова форма, книги, військовий квиток. У формі серця викладені пелюстки квітів від дівчини, якій Юрій незадовго до смерті зробив пропозицію руки і серця. Особливу увагу привертають рукавиці.
"Візьміть ці рукавички і вдихніть. Вони пахнуть війною", – із сумом говорить мати.
Вдихаю – від них – запаху пороху та землі. Та вже за кілька хвилин вдихаю зовсім інший запах – свіжого меду.
"Це для вас, – Марія Георгіївна простягає баночку меду. – Це із пасіки, яку мій синочок створив біля школи. Він пригощав дітей медом, носив їм солодощі до школи. Дуже любив своїх учнів..."
– Ми обоє були вчителями у школі, син згодом став директором школи у куті Черешенька, – розповідає Марія Георгіївна. – У нашому серці завжди стрижнем і силою була Україна. Коли я йому читала свій вірш "Ви хочете убить в мені людину, підняти мою душу на диби, та я не стану перед вами на коліна, не схилю низько голови...", у нього горіли очі. Коли почалася революція, ми поїхали до Києва. Тоді ніхто не міг уявити, що усе закінчиться таким страшним кровопролиттям. Після подій у Києві сина мобілізували. Спершу він говорив, що ніхто наших хлопців не буде брати на Схід. Але це таки сталося. Попри біду, він ніколи ні на що не скаржився. Навіть, коли стався жахливий інцидент із каскою. Як це було? Хлопцям перед від’їздом на Схід видали каски. Якось їх терміново розбудили серед ночі – починався бій. Що перше хлопці беруть? Зброю! Мій синок забув каску і за те, що він її втратив, йому більше каску не видали. Згодом мій син обмовився, що уже місяць воює без каски! Я була вражена! Почала шукала кошти і за три тисячі гривень купила йому кевларову каску. Уявіть, тоді мені трапилися такі військові, які запросили за цю каску 1300 доларів, а її ціна виявилася доларів 200...
Марії Георгіївні важко говорити.
– А як син загинув... Це було рік тому, 31 липня. Десь його професія вчителя зіграла з ним злий жарт, – крізь сльози говорить мати. – У перерві між боями у селі Георгіївка Луганської області він пішов взяти почитати книгу. Розгорнув "Червоне і чорне" Стендаля, і за два метри від нього впав ворожий снаряд...
Більше читайте у четверговому номері "МБ" за 30 липня
