До Чернівців влітку минулого року Ірина приїхала з Сєвєродонецька, а Олена з Альоною – із Луганська. Всі троє – художниці, але раніше, коли ще жили на Донбасі, ніколи не зустрічалися, хоча заочно знали одна одну.

Познайомилися вони вже у Чернівцях. Зійшлися майстрині не стільки як переселенці, скільки як творчі люди. Перед тим кілька місяців вони самотужки облаштовувалися, намагалися стати на ноги. Втративши на Донбасі все – житло, робоче місце, друзів, вони мріяли про одне і те ж – свою майстерню. Ірина ЗІНІК – художник із цікавої та дуже давньої художньої техніки – енкаустики (малювання воском та праскою).

Олена ФЕДОСОВА – мама з Альоною ТІМОХІНОЮ – донькою – вільні художники. Працюють з деревом, керамікою, пишуть олією на полотні й виготовляють милі фантастично-казкові фігурки. Самі про себе кажуть, що вони творять те, що хочуть. У творчості використовують найрізноманітніші матеріали та художні техніки.

Думки та мрії про майстерню постійно були з нами. Коли випадково на мистецькому заході хтось із нас промовив вголос слова "художник" та "майстерня", ми вирішили об’єднатися, – розповідають майстрині. – Відтак почали шукати приміщення, щоб зручно було і нам, і майбутнім відвідувачам. Знайти його нам допомогли добрі люди.

Допомогли незнайомі люди

– Загалом, відколи ми опинилися у Чернівцях, нас оточували дуже різні люди. Та стільки приємних та безкорисливо доброчинних ще, напевно, не було ніколи. Багато разів за ці місяці, відколи ми в Чернівцях, нам пропонували різноманітну допомогу, – нахвалюють жінки чернівчан у "свіженькій" новій художній майстерні.

– Ми дуже вдячні всім чернівчанам і не відмовляємося від допомоги. Так і з цим приміщенням, з нашою новою майстернею, нам допомогли взагалі незнайомі люди. Вони запитали, що нам як переселенцям потрібно. Ми відповіли, що мріємо про майстерню. Відтак, нам не лише знайшли, але й оплатили цей офіс за три місяці, – розповідає Ірина.

Розташувалися художниці в офісному центрі Будинку офіцерів. Кімната досить зручна, з ремонтом, облаштована. Видно, що тут мешкають творчі люди. На стінах висить чимало творів – від дитячої тематики до фантастично-абстрактної. Два столи з художніми інструментами – олівці, віск, дерев’яні заготовки, керамічні дзвоники, праска, папір, магнітики, тканинні іграшки.
Звертаю увагу на гамак.

Це наше творче місце, ми тут обдумуємо наступний витвір. У гамаку дуже зручно і затишно. Він допомагає творити. Сюди ще притягнемо крісло-гойдалку, – сміються художниці.

Із Луганська погрожують

Наразі творчі навчання ще не стартували, але невдовзі майстрині прийматимуть перших охочих. Художниці запрошують усіх небайдужих до мистецтва на майстер-класи. Це досить зручно: людина приходить до майстра з порожніми руками, ні про матеріали, ні про що інше не хвилюється. Все, що потрібно, отримує тут. Майстрині допомагають, показують, навчають. Людина самотужки творить і йде з майстерні з готовою роботою.

– Це дуже важливо – не лише показати готову роботу, але й дати можливість людині реально, практично доторкнутися до мистецтва. Бо часом люди не усвідомлюють і не завжди спроможні оцінити працю художника, доки самі не візьмуть пензель чи олівець у руки, – пояснює молода художниця Альона.

Я змалечку почуваюся художником, все життя творю безперервно. Раніше працювала більш-менш над серйозними творами. А зараз, у 40 років, чомусь зовсім не хочеться серйозного. Я почала малювати котиків, – усміхається Олена. – Це і веселіше для нас, і люди легко сприймають чудернацьких котів.

Тримісячна Єва, доня Альони, також тут, у візочку, час від часу подає голосок. Разом із немовлям, котиками та гамаком у майстерні відчувається приємна, затишна, але все ж робоча атмосфера.

У нас і у Луганську була студія, де ми працювали. Там ми мали все для роботи і творчості. Що поробиш – втратили. Там насправді нам було би складно жити і творити. Бо наше луганське оточення – сусіди, клієнти і навіть колишні друзі – зараз стали відвертими недругами. Багато з наших тамтешніх знайомих із самого початку стали прихильниками так званої Новоросії. Вони і зараз її підтримують. Люди зі зброєю, ополченці для них – це визволителі. Ми і у Луганську були прихильниками українського. Раніше це ще якось сприймалося. Зараз же нам деякі люди з нашого оточення вже відкрито погрожують. Пишуть листи, повідомлення у соціальних мережах про те, щоб ми навіть і не думали повертатися. Бо там нам життя не буде. "Ви – зрадники республіки. Навіть не думайте повертатися", – пишуть нам. Але ми і не збираємося. Ми не жалкуємо що переїхали до Чернівців. Навпаки, вважаємо це дуже позитивним етапом у нашому творчому житті. Це стало поштовхом до нашого росту і розвитку. (Ліна НАГІРНЯК)