Руслан Платон: "Кудись їхати з Чернівців особливого бажання немає"

У вересні цього року в чернівецьку "Буковину" повернувся нападник Руслан Платон. Досвідчений футболіст, який тривалий час виступав у клубах елітного вітчизняного дивізіону, став лідером нашого колективу. Вихованець буковинського футболу у 12 офіційних матчах за чернівецьку команду зумів забити 9 голів. У розмові з прес–службою клубу капітан "Буковини” розповів про своє футбольне життя.

Руслане, як розпочинався твій шлях у футболі?

Перші кроки у футболі я зробив у ДЮСШ №2, де тренером був Павло Сочнєв. Потім у мене виникла перспектива поїхати у РУФК (Київ). Там займався до 11 класу. Згодом повернувся у Чернівці. Півроку грав у "Буковині–2", яку тренував Юрій Крафт. А вже коли "Буковину" очолив Юрій Гій, то поїхав із командою на перегляд, а у 18 років підписав перший контракт.
Твій дебют у "Буковині" відбувся тоді, коли наша команда виграла першість України – 1999/2000 серед команд другої ліги.
Дійсно, я дебютував у "Буковині" тоді, коли вона виступала у другій лізі. Це була друга ліга, однак у чернівецькій команді виступали пристойні футболісти. Зокрема, легенди буковинського футболу Дмитро Білоус, Віктор Мглинець. Вони мали солідний за футбольними мірками вік, однак пристойно виглядали на полі та приносили команді позитивний результат. Мені, як молодому гравцеві, було чому у них навчитися.

У 2001 році тобі вдалося відзначитися дублем у матчі "Буковина" - "Прикарпаття" (2:0). Це були перші твої голи на професійному рівні. Пам'ятаєш цю гру?

Звичайно. Перші голи завжди запам'ятовуються. Ці емоції передати важко. Про такі позитивні моменти пам'ятаєш усе життя.

Згодом ти перейшов у львівські "Карпати". З яких причин обрав цей клуб?

Керівництво "Буковини" повідомило про те, що є варіант із виступом у "Карпатах". А чернівецька команда тоді вилетіла у другу лігу. А "Карпати" - це бренд. Звісно, що хотілося спробувати свої сили у цьому колективі.

Як працювалося у "Карпатах" із відомим фахівцем Мироном Маркевичем?

Від співпраці з Мироном Богдановичем залишилися приємні спогади. Зрештою, я більше грав у "Карпатах–2". А Маркевич більше довіряє досвідченим гравцям. У той час молоді важко було пробитися в основу львіської команди. Мирон Богданович – дуже сильний та грамотний тренер. Недаремно ж його свого часу запрошували у національну збірну України. Інша річ, що у них там щось, так би мовити, не зрослося.

Тобі вдалося забивати за "Карпати" у першій лізі, однак відзначитися результативною грою у львівському колективі під час його виступів у елітному дивізіоні не судилося. Чому так сталося?

Коли "Карпати" виступали у вищій лізі, то особливої довіри до мене не було. У "Карпатах–2" я грав стабільно в усіх матчах. А запорука успіху для футболіста – стабільність. Коли виходиш на певний рівень та відчуваєш впевненість у власних силах, то тоді забиваєш. Коли граєш через раз, то важко зловити той момент, коли перебуваєш на піку форми. Прикро те, що впродовж шести років виступів у Львові, я не зміг повністю проявити себе у хорошій команді.

Наступним колективом у твоїй футбольній кар'єрі став ФК "Харків". Як потрапив у цю команду?

Тоді ФК "Харків" був найбільше зацікавлений у моїх послугах. Тим більше, що існувала можливість отримати у цій команді ігрову практику. Я вирішив, що перехід у харківську команду – ідеальний варіант.

ФК "Харків" тренував титулований футболіст Володимир Безсонов. Яке враження справив на тебе Володимир Васильович?
Володимир Безсонов – цікава особистість. Він багато читає та пише власні книжки. Володимир Васильович багато бачив у житті – збірна СРСР, київське "Динамо"... У нього можна навчитися багатьом речам. Від роботи з Безсоновим отримав лише позитивні емоції.

Певний період ти виступав у команді "Закарпаття" (Ужгород). У цьому колективі ти мав постійне місце в основному складі.
Ті періоди, коли усе добре, пов'язані, насамперед, з довірою. Так було в Ужгороді. У моєму приході у "Закарпаття" був зацікавлений особисто головний тренер команди Володимир Шаран. Він мені довіряв. У закарпатській команді я грав на різних позиціях. Коли футболіст відчуває довіру та має підтримку, то у нього з'являється додатковий стимул. Гравець починає битися за тренера, а коли є підтримка, то у людини, так би мовити, виростають крила.

У 2009 році ти поповнив лави "Таврії". Чи були у тебе інші варіанти продовження футбольної кар'єри?

Після "Харкова" вирушав у Росію. Побував у команді "Спартак" (Нальчик). І все ж, "Таврія" виявилася наполегливішою. До речі, у кримський колектив мене запрошували ще тоді, коли його тренував Михайло Фоменко. Мене не відпустив "Харків". А вже через рік ми повернулися до цієї пропозиції. У Нальчику особливої конкретики не було. Я поспілкувався з родиною (тоді ми з дружиною виховували двох дітей) та прийняв рішення жити та працювати у Криму.

У складі кримської команди тобі вдалося досягнути вагомого успіху – стати володарем Кубка України. Що стало запорукою вдалого виступу "Таврії"?

Сергій Пучков за короткий проміжок часу може поставити команді гру. Запорука успіху кожної команди – це наявність колективу. Якщо є колектив однодумців, які живуть однією їдеєю, то команда стовідсотково досягне успіху. Багато хто казав, що нам пощастило з жеребом. І все ж, необхідно було теж пройти ці команди. У нас пішла гра. Ми демонстрували атакуючий футбол, який подобався, як гравцям, так і глядачам. Усі були задоволені. Ми "спіймали" свою гру та вже не відпускали її. Незважаючи на те, що у фіналі у нас було два вилучення, ми у меншості вирвали перемогу.

Фінал Кубка – це визначна подія в кар'єрі футболіст. Можливість зіграти у таких матчах виникає далеко не кожного дня. Це велике досягнення. Відчуття від таких ігор важко передати словами.

Тобі не завжди знаходилося місце в основному складі "Таврії", однак часто–густо твої голи приносили успіх кримській команді.

Такі команди, як "Таврія" прагнуть піднятися поближче до грандів. У подібних колективах завжди серйозна конкуренція. Якщо взяти напад, то на одне місце було по три гравця. Вважаю, що конкуренція – це плюс. Сергій Пучков відчував те, хто в певний момент може відзначитися. Він випускав мене – я забивав. Виходив на поле Лакі Ідахор – теж забивав. Максим Фещук, Олександр Ковпак і Васіл Гігіадзе також забивали. На жаль, не вийшло заграти в "Таврії" у Матвія Бобаля. Він теж хороший футболіст. Ми працювали, грали. Коли є конкуренції, то усі перебувають у тонусі.

Як виник варіант із твоїм поверненням у "Буковину"?

У мене завершився контракт у Сімферополі. На жаль, тоді коли завершувався контракт, у мене виникли певні проблеми зі здоров'ям. Виникла необхідність трохи підлікуватися, а часу не було. Пауза була маленькою. Усі команди вже заявилися, пройшли збори. З цього періоду я, на жаль, випав. У ході сезону було важко працевлаштуватися. Існував варіант із командою "Металург" (Запоріжжя). Однак, там була незрозуміла ситуація з керівництвом, тренерами. А коли зявилася можливість повернутися у "Буковину", я вже перестав щось шукати та вибирати. Мені захотілося поїхати додому. Тим більше, що за мною скучила родина.

Які склалися враження від нашої команди?

"Буковина" - молода та перспективна команда, яка прогресує. У нас були важкі моменти. Завдяки тренерському складу на чолі з Вадимом Зайцем та старанням самих футболістів ми вийшли зі складної ситуації. Подібні труднощі долаються за рахунок роботи.

Найголовніше те, що не треба зупинятися на досягнутому. Якщо ми зупинемося, то у нас знову будуть втрати. Необхідно не втратити те, що ми зараз маємо. Ми довго йшли до того, щоби знайти свою гру. Втрачати завжди легко, а знайти – надзвичайно важко.

Вболівальників "Буковини" цікавить те, чи є тебе плани затриматися у чернівецькій команді?

Зараз визначеності ще немає. Я поки що не мав розмови з керівництвом клубу. Будемо розмовляти про подальші перспективи. З мого боку є бажання грати вдома. Я відчув впевненість, а також підтримку рідних і вболівальників. Мені дуже приємно перебувати вдома. Чесно кажучи, кудись їхати з родиною особливого бажання немає. І все ж, таке наше футбольне життя. Поживемо – побачимо.

Розкажи про свою родину.

Ми з дружиною Анастасією виховуємо трьох дітей. Двійнятам Микиті та Адріану виповниться 6 років. А наймолодшому нашому синові Максимкові – один рік. Родина – це моя найголовніша підтримка. Старші діти завжди підтримують тата під час матчів. У них вже є форма "Буковини". У синів, як і у мене з дитинства одна мрія – футбол.

Руслане, яка твоя думка про фанатів нашої команди?

Коли приїхав у Чернівці, то був приємно здивований тим, що у нас є фан – сектор та люди, які якісно підтримують команду та намагаються їй допомогти. Це великий плюс для футболістів, бо відчуваєш, що люди переживають за тебе. Гадаю, що якщо команда буде вдало виступати, то наші фанати зможуть вирушати з нами на виїзні матчі.

Щоби ти хотів побажати вболівальникам "Буковини"?

Підтримували нашу команду та вірили у неї. Справжні вболівальники показали те, що вони люблять "Буковину" та підтримують колектив у важкі часи. Коли у нас нічого не виходило, то підходили люди, які переживали за команду. Вони казали те, що вірять у нас. Ця підтримка дуже нам допомогла. Хочу також побажати вболівальникам набратися сил, терпіння. Якщо все складатиметься добре, то вони зможуть побачити "Буковину" на найвищому рівні. Ми ж намагатимемося якомога менше засмучувати наших уболівальників.


Довідка

РУСЛАН ПЛАТОН народився 12 січня 1982 року у с. Снячів Сторожинецького району Чернівецької області. Тривалий час грав у колективах елітного дивізіону "Карпати" (Львів), ФК "Харків", "Закарпаття" (Ужгород) та "Таврія" (Сімферополь). У складі кримського колективу Руслан Платон став володарем Кубку України (2010 рік). У професійних командах Руслан зіграв 377 офіційних матчів (83 голи). У "Буковині" дебютував у 2000 році. За нашу команду провів 52 матчі (12 голів).

Олексій МАМЧУК, прес – служба ФСК "Буковина"

Фото Романа Ковальчука