Студент одного з чернівецьких вузів вперше за чотири роки прийшов до бібліотеки – пошукати літературу для своєї бакалаврської роботи. Проте, походивши бібліотекою, відчув, що "перелопатити" гору книжок та журналів для нього непосильно. Врешті знайшов "фахівців", які допомогли йому вирішити проблему з бакалаврською роботою.

– До захисту роботи залишився тиждень, – безтурботно каже хлопець. – На клаптику паперу в мене був написаний план бакалаврської. Але я його, якщо чесно, ще не читав. Та нічого, я вже домовився з потрібними людьми, які продадуть мені курсову за попередні роки. Це задоволення коштуватиме мені 200 доларів. Дорого, але це єдиний спосіб не вилетіти з вузу. Чи писав я минулими роками курсові? Та хіба я схожий на людину, яка пише роботи сама?! Мені ліньки – краще заплатити. Минулого року виклав за курсову 200 гривень. Але викладач сказав, що це взагалі не те, що треба. Довелося доплачувати ще 600 гривень, щоби її здати.

Найвищі "тарифи" – для юристів

Напевно, нікого не здивуєш розповіддю про те, що досить велика частина студентів (особливо заочників) пише курсові, дипломні чи магістерські роботи не сама. У кращому разі вони "тирять" матеріали з Інтернету – благо, ресурсів там більш ніж достатньо. Або ж замовляють роботи у людей, які цим займаються. Це можуть бути старшокурсники, які заробляють копійку, або люди "на стороні", які цим професійно займаються. А можуть бути й викладачі, навіть науковий керівник того ж студента.

Як розповів один зі студентів-заочників, замовити магістерську роботу у свого наукового керівника для заочника коштуватиме тисячу євро. У цю суму входить також і гарантія успішного захисту роботи.

– Спілкувався зі студентами інших факультетів, – каже студент. – І всі заявили, що для юристів ціна магістерської роботи – найвища. Якщо ж писати магістерську самому, за успішний захист треба викласти 300 євро. Тут справа добровільна – можна й не платити, але тоді ніхто не гарантує, яким буде результат захисту.

За словам студента, лише з того, що йому відомо, серед його одногрупників шестеро замовляють магістерські у своїх наукових керівників.
За словами студентів, курсову викладач може написати за ціною від 200 до 450 гривень.

Як розповіли студенти іншого вузу, курсова тут коштує приблизно 500 гривень.

А дехто пише сам

Кореспондент "МБ" вирішила і собі "замовити" магістерську роботу. Зателефонувала за одним із оголошень. Слухавку підняла дівчина і запитала тему роботи. Я назвала курсову на тему літератури – порівняльний аналіз твору одного українського письменника із твором зарубіжного. І запитала, скільки це коштуватиме.

"А скільки ви можете дати?" – перепитала дівчина. – "Ну, я не знаю…" – "Ну, ви ж спілкуєтеся з іншими студентами – мабуть, чули ціни". – "Чула, що в межах ста доларів". – "Правильно. Ну, а ви скільки можете дати?" – "Та в мене трохи сутужно з фінансами… Ну, може, гривень 500…" – "Гаразд. Я до вечора подивлюся, наскільки важка ця тема. Адже ви розумієте, що це магістерська та й часу на її написання залишилося небагато. А тоді вже узгодимо остаточну ціну, можливо, зупинимося на 500 гривнях".

А в науковій бібліотеці Чернівецького національного університету трудяться студенти, які обрали важчий шлях: писати роботи самотужки. Щоправда, таких не надто багато – принаймні о 17.00 у будній день ми нарахували у залі періодики не більше десятьох відвідувачів (разом із викладачами), а у студентському читальному залі – приблизно 13.

Ось, заглибившись у підручники, сидить студентка третього курсу філологічного факультету Ірена ШТАЄР. Дівчина стверджує, що буває у бібліотеці майже щодня.

– Нам як філологам потрібно багато читати, і в бібліотеці я знаходжу всю необхідну літературу, – каже Ірена. – Окрім підготовки до занять, ще пишу курсову. Звісно, пишу її сама, науковий керівник лише допомагає порадами. Мені пощастило – я обрала цікаву для себе тему. Навчання приносить мені задоволення. Прийшла до вузу за знаннями, а не просто отримати диплом. До речі, більшість моїх знайомих також навчається із задоволенням і часто відвідує бібліотеку.

За словами завідувача читальних залів бібліотеки Наталії ГРИМАЛЮК, у середньому протягом дня до одного читального залу навідуються приблизно сто читачів.

– Це досить непоганий показник, – запевняє Наталія Володимирівна. – Найбільше студентів приходить у період написання курсових та дипломних робіт – від кінця лютого до травня. Найчастіше бувають студенти гуманітарних дисциплін – історики, філологи. Звісно, колись відвідувачів було значно більше. Я тут працюю вже 20 років. Пригадую, як за книжками у чергу ставали. А зараз, в епоху Інтернету, читачів, звісно, поменшало.

"Долари підробляють, а що казати про курсові?"

Декан юридичного факультету Чернівецького національного університету, доктор юридичних наук професор Петро ПАЦУРКІВСЬКИЙ не заперечує, що студенти часто крадуть курсові роботи з Інтернету.

– На жаль, є у нас така "хвороба", і з нею дуже важко боротися, – зізнається декан. – Для виявлення списаних матеріалів з Інтернету ми застосовуємо систему "Антиплагіат". Користуємося ресурсом світового українського інформаційного центру. Але наша база – це мільярдна частка усіх ресурсів Інтернету. Тому стовідсотково перевірити, чи списана робота з Інтернету, у нас немає можливості. Бо багато студентів використовують іноземні ресурси. А на розширення бази у нас немає коштів. Все ж нам вдається виявляти випадки плагіату – лише у цьому семестрі до мене дійшли чутки, що кілька десятків наших студентів списали курсові.

Іноді студенти купують курсові та дипломні роботи попередніх років. Але це легко виявити, запевняє Петро Пацурківський: "До нашої бази внесені всі роботи попередніх років, тому ми легко виявляємо плагіат. Проте, якщо студент вкраде роботу студента з іншого вузу, тут ми безсилі – у нас немає доступу до баз даних інших вишів".

Декан сумнівається у тому, що курсові чи дипломні роботи студентам пишуть їхні ж керівники: "Повірте, дуже легко виявити: студент сам писав роботу чи ні, – запевняє Петро Станіславович. – І науковий керівник не може гарантувати успішного захисту дипломної чи магістерської роботи. Адже він буде не один у складі державної екзаменаційної комісії. Щороку бувають роботи, які студенти не захистили, й одна з причин цього – те, що вони писали роботу не самі.

– Долари підробляють, а що вже казати про курсові роботи? – зітхає перший проректор ЧНУ Роман ПЕТРИШИН. – Не заперечуватиму: багато студентів скачують роботи з Інтернету. А щодо того, що курсові пишуть студентам їхні ж наукові керівники, – дуже сумніваюся. Який викладач таке робитиме? Якщо такі випадки і трапляються, то одиничні. Зрештою, у нас лише магістрів на стаціонарі понад 800. Хіба за всіма встежиш?
Галина МАРКІВ

Коментар
Iгор БУРКУТ,
політолог:

Деградація системи освіти – і середньої, і вищої – в Україні протягом останніх років дуже прогресує. Зокрема те, що чимало студентів купують курсові, демонструє, що ми випускаємо людей некваліфікованих і малограмотних. Як наслідок, з’являються професори, які й двох слів не можуть до купи зв’язати, та "акодеміки".
Звісно, у нас є і справжні викладачі та справжні студенти, які хочуть та можуть навчатися. Саме можуть – адже у зв’язку з демографічною кризою до вузів приймають всіх.
Катастрофою є "наша" Болонська система. В українському варіанті це повний абсурд. Окрім того, викладачі перевантажені викладацькою роботою, у них не вистачає часу на саморозвиток. У молодих науковців – мізерна зарплатня. Тож вони змушені підзаробляти. Відтак курси, які читають у вишах, перетворюються на уроки у початковій сільській школі.
Значно впала престижність вищих навчальних закладів. Навіть до професора тепер ставляться, як до невдахи, який займається бозна-чим і ледве-ледве виживає.
Багато хто зараз хвалить радянську систему освіти. Але мало хто знає, що справжні підвалини радянської освіти почали закладати 1935 року, коли викладачам значно підвищили зарплатню (адже доти професори отримували зарплатню таку саму, як прибиральниці) і взагалі зріс престиж науки. Врешті створили цілком задовільну систему освіти для індустріального суспільства. Але нині суспільство інформаційне. І в нас немає системи освіти, а є щось недолуге, де постійно щось змінюється.
Жоден наш університет не увійшов до рейтингу 500 найкращих вузів світу. Це катастрофа, яка підриває найголовніше – людський матеріал.
У світових рейтингах Україна тривалий час трималася за високим рівнем освіти. А тепер у нас – хіба що висока кількість дипломів. Треба тиснути на чиновників, щоби рівень освіти зріс. І починати треба зі шкільного вчителя”.