Четверо членів родини Луцу з Буковини захищали і захищають Україну
Син зараз на реабілітації, а донька евакуює поранених.
Георгій Луцу із села Глибочок Кам’янської громади брав участь в АТО. Коли почалася повномасштабна російсько-українська війна, знову пішов воювати. У лютому цього року після важкої хвороби 59-річного військового не стало: далися взнаки пережите, отримані поранення та контузії. "Він був справжнім патріотом України та надзвичайно гарною людиною, чудовим чоловіком і батьком, хорошим братом і вірним другом", – відгукуються односельці.
Вивозив поранених із поля бою
– З Георгієм ми познайомилися ще в АТО у 2018 році, коли я заступив на посаду військового капелана гірсько-штурмового батальйону бригади "Едельвейс". Він тоді був водієм-санітаром, вивозив поранених із поля бою, надавав їм допомогу. Торік став моїм помічником і охоронцем, допомагав облаштовувати місця для моління військових, – пригадує військовий капелан Іван ТУРЧИНСЬКИЙ. – Коли я приїжджав на фронт, то ми постійно були разом, не раз наражалися на смертельну небезпеку. Він став моїм бойовим побратимом, другом, батьком. Безстрашний, безвідмовний у роботі. Чудова сердечна людина, з якою можна було поговорити, порадитися. Він майже до останніх днів був на війні. Ніколи не скаржився на здоров’я. Але дуже важко переніс загибель рідного брата, якого поховали аж через пів року після смерті. Це його підкосило. Казав мені: "Якщо станеться щось із сином, який теж воює, то я вже не витримаю". А коли син отримав важке поранення, то це був ще один стрес.
Георгія дуже поважали бійці. На його похорони приїхало багато військових, щоби віддати останню шану цьому мудрому чоловікові.
– Тато працював у селі трактористом, потім таксистом. Він був для мене найкращою подружкою. Я могла йому звірити найпотаємніше, попросити поради. Ми часто жартували, сміялися. Він нікому не відмовляв у допомозі, – зітхає донька Марина. – Батько стежив за подіями на Майдані, в Криму і на Донбасі в 2014 році. Казав, що хотів би захищати Україну. Коли йому вручили повістку, не відмовився. Служив водієм-санітаром медичного пункту. У 2021 році звільнився з армії, мовляв, стомився, хоче трохи відпочити. Та коли почалася війна, йому зателефонували хлопці, він швидко зібрався і пішов. Були контузії, поранення, але він ніколи не жалівся. Мовляв, усе добре, нічого не болить. Після загибелі брата скаржився на сильні головні болі. Для батька це була важка втрата, бо вони були дуже близькі. Поклали його в лікарню, де він і помер. Мені дуже не вистачає тата.
"Наша мама ще не навоювалася"
Старший солдат Дмитро Луцу, рідний брат Георгія, теж був в АТО, а коли Росія напала на Україну, знову пішов воювати. Загинув на Харківщині 26 травня 2024 року, а поховали його аж через пів року 12 грудня.
"Дядько Дмитро часто телефонував нам, коли йшов на завдання, заспокоював, що все буде добре. Коли раптом пропав, вся наша родина, зокрема дружина і троє дітей, сподівалися, що він живий, може, в полоні, - пригадує Марина. - Його тіло ідентифікували завдяки тесту ДНК. Тато з дядьком спочивають поруч на цвинтарі у рідному Глибочку, дивляться один на одного з фото".
41-річний Григорій Луцу, син Георгія, воював два роки в ЗСУ. У травні 2024-го отримав важке поранення в ногу, яку хотіли ампутувати. "Брат перебував у багатьох лікарнях: Дніпрі, Житомирі, Києві. Дякуючи медикам, вдалося зберегти йому ногу ,– говорить Марина. - Зараз Гріша перебуває на реабілітації в Чернівецькій обласній лікарні. Хоче повернутися до хлопців. Скаржиться, що не може знайти себе в мирному житті".
Марина Кошер, донька Георгія Луцу, два роки служить санінструктором медичного пункту на Харківському напрямку.
– Першим на війну пішов тато, а ми з братом уже за ним. Я сама виявила таке бажання. У мене є сім’я: чоловік, двоє дітей – доньці 18 років, синові 12. Проживаємо у Сокирянах. Чоловік був проти. Казав: "Наша мама хоче драйву". А діти пишаються мною. Хоча сумують дуже, хочуть, щоби повернулася додому. Але я себе знайшла на війні, - запевнила жінка. – Проходила навчання, набула бойового досвіду. Зібрався дуже хороший колектив професіоналів, який може бути тільки тут. Займаємося евакуацією наших поранених. Надаємо їм першу невідкладну допомогу, а потім відправляємо далі. Допомагаємо також хворим військовим і цивільним мешканцям. Медикаментів вистачає, допомагають волонтери. Хоча машини, якими перевозимо поранених, часто ламаються на розбитих дорогах, вкрай необхідні запчастини. Через мої руки пройшли сотні поранених, часто дуже важких. Але я до війни працювала в хірургічному відділенні, тому маю певний досвід. Відчуваю неймовірну радість, коли вдається допомогти. Військовий дивиться на тебе, а в його очах стільки невимовленої подяки, що плакати хочеться.
"Зараз я єдина з нашої родини на війні. Батька і дядька уже немає, брат лікується. Тому залишаюся поки що тут. Донька каже: "Наша мама ще не навоювалася". А я просто хочу допомогти нашим хлопцям, бо хтось має це робити", – пояснила Марина.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
