Батьки полеглого героя Євгенія Басараби із села Зелена Липа облаштували тренажерний зал у школі, де навчався їхній син. У пам’ять про сина Леся та Віктор Басараби придбали для Перебиковецького опорного закладу загальної середньої освіти І–ІІІ ступенів тренажери, ковролін та жалюзі.
Тепер школярі зможуть там тренуватися і розвиватися.
Про це ідеться у публікації "МБ" від 9 січня, пише molbuk.ua
25-річний Євгеній Басараба із перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України. Він служив сапером в 110 окремій механізованій бригаді імені Марка Безручка. Загинув 28 грудня 2022 року в Авдіївці.
Мати захисника Леся Дмитрівна вважає, що добрішої людини, ніж її Євгеній, важко знайти.
"Він усім хотів допомогти, ділився останнім. Мав багато друзів. Був спритним, енергійним, завжди поспішав жити. Захоплювався технікою. Поїхав на роботу в Німеччину, там придбав машину. Перед початком великої війни повернувся додому. Батько радив йому не приїжджати, бо тут небезпечно. Женя відповів: "Я ховатися не буду". Коли вторглися росіяни, як військовозобов’язаний пішов із батьком до військкомату. Чоловіка відправили назад, сина мобілізували", – розповідає жінка.
"Мамусю, ми вже до Москви доходимо!"
Євгеній постійно підбадьорював усіх: і товаришів, і батьків. Любив жартувати, завжди був на позитиві.
"Телефонує мені зі словами: "Мамусю, все добре, ми вже до Москви доходимо!" – втирає сльози Леся Дмитрівна. – А на своєму останньому відео каже побратимам: "Хлопці, я повинен жити, бо моя мама дуже хоче внучку". На жаль, сім’ю створити так і не встиг".
Синову загибель мати відчула з перших секунд. Каже, виникло передчуття страшної біди. Того дня випила багато ліків, та легше не ставало. Від сина звістки не було, хоча обіцяв написати. Коли ж дізналася жахливу правду, життя наче зупинилося.
"Це сталося в Авдіївці. Уночі Женя пішов на позиції. Росіяни тієї ночі наче чекали на наших. Багатьох убили, інших узяли в полон. Син заледве вивів своїх хлопців. Уранці написав: "Мамусю, іду митися, потім наберу вас". Далі мав відпочивати. Пізніше виявилося, що його знову відправили на завдання. Там і загинув".
Мати довго чекала дзвінка від сина, але так і не дочекалася. Сотні разів набирала його номер, та він мовчав. Дзвонила до командирів, але ніхто нічого певного їй не казав. Правду розповіли побратими: Євгеній загинув, але тіло забрати не можуть через обстріли.
"Що зі мною тоді робилося, передати не можу. Я пищала, рвала волосся, лила на себе воду. А потім опанувала себе, бо згадала синове прохання будь-що поховати його в рідному селі. Він навіть побратимів просив: "Скажіть моїй мамі, щоб забрала моє тіло додому, щоби не топтав мене москальський чобіт, дикі кабани не їли. Син наче відчував, що не повернеться..." – крізь сльози розповідає мати.
Спочатку згорьовані батьки відмовлялися від будь-яких виплат за полеглого сина. Та врешті вирішили витратити кошти на гарний пам’ятник Євгенію та тренажерний зал у його рідній школі.
"Хочемо, щоби жила пам’ять про нашого сина, бо він того вартий", – зітхає Леся Дмитрівна.
"Вдячна бодай за те, що знаю, де синова могила"
Євгенія Басарабу й справді не забувають, бо він був добрим товаришем. Досі звідусіль з’їжджаються на могилу побратими. Підтримують і його матір. Називають її лагідно "мамою Лесею".
"Як би важко не було, але я дуже вдячна Богу бодай за те, що є синова могила. Деякі батьки вже два роки не знають, де лежить їхня дитина. Мабуть, їм ще важче, ніж мені. Хоча не знаю, чи може боліти ще більше?
Дехто мені дорікає: "Чому ти відпустила сина на війну?" Я й сама себе картаю, що не вберегла. Та чи могла я його втримати, адже він доросла людина? Зрештою, якби не такі, як мій син, хтозна, де би зараз уже були росіяни..." – розмірковує жінка.
"Є такі люди, за появи яких починаєш відразу всміхатися. Таким був Євген – світлим, відкритим, – каже настоятель місцевого храму отець Сергій. – Дуже поважав батьків і любив Україну. Так жаль, що юнака не стало, він мав стільки мрій. Найбільше хотів сім’ю. Під час останньої відпустки навідався до церкви. Я йому сказав: "Ми тебе в цьому храмі ще будемо вінчати і хрестити твою донечку". На що Женя відповів: "Отче, ви не знаєте, куди я повертаюся".
Заступниця директора Перебиковецького опорного закладу Марія Герасимчук була класною керівницею Євгенія Басараби. Каже, це був хлопець із великим серцем. Такою ж є і його родина.
"Не кожен, утративши сина, здатний на такий самовідданий вчинок – дбати про молоде покоління, щоби воно росло спортивним, сильним, – зазначає освітянка. – У школі є гарний спортзал, але цей тренажерний зал – це щось неймовірне. Його лише відкрили, а вже черги охочих у ньому займатися – як зі старших учнів, так і з молодших. Там дуже багато спортивного інвентарю, тож заняття знайдеться всім. Діти у захваті. Шкода лише, що це у пам’ять про Героя. Досі не віриться, що Євгенія більше нема. Але він завжди житиме у наших серцях".
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
