Аркадій Мардар народився 1932 року в селищі Кельменці. Коли у 1946-47 роках “совєти” влаштували в Україні, у тому числі й на Буковині, штучний голод, усій родині прийшлося непереливки. Аркадій Дем’янович був тоді 14-річним підлітком.
Ті страшні часи закарбувалися йому на все життя. Досі, у 92 роки, він пам’ятає жахливі моменти із того періоду, і ділиться спогадами із рідними. Щоби знали, хто такі росіяни, і пам’ятали про влаштований ними геноцид українського народу.
Донька Тетяна Мельничук переповіла кореспондентці molbuk.ua почуте від батька.
Вигребли з хати все
“Мій тато і його родина - із Кельменців. Він був із достатньо заможної сім’ї, вони не бідували. Мали 10 гектарів землі. Діти (усього було троє дітей, мій батько - найменший) навчалися у гімназії в Хотині. Словом, жили добре до тих пір, поки у 1940-му році не прийшли совєти. А після їхнього приходу почалося...” - розповідає пані Тетяна.
Ще у 1944-1945 роках батько Аркадія Дем’яновича здав поставки -так називалися квитанції із переліком того, що селяни мають віддати як податок: в основному збіжжя. А вже у 1946 році із людей почали здирати останнє.
“Дідусь здав поставку один раз, через тиждень приходить друга писулька: “Ви маєте заборгованість, ще раз здавайте”. Знову здав. Невдовзі надходить ще одна. Дід був змушений купувати продукти по людях, бо вже віддав усе, що мав.
А ще через тиждень-два прийшов продзагін. Забирали усе, що було в хаті їстивного, і зсипали в мішок. Хоча там уже й не було що забирати. Вигребли все: на горищі знайшли гладущик із квасолями, десь трохи десь борошна. Отоді вже почався справжній голод”, - оповідає Тетяна Аркадіївна.
У 1946 році ще й була сильна посуха, через це - неурожай. При цьому поставки ніхто не відміняв. Замість пшениці, яку вимагали, дід Дем’ян здавав гречку. Її вимінював на хатні речі, які позалишалися із кращих часів. Також разом із сином їздив до інших міст за продуктами, переважно картоплею.
“Дід із моїм батьком сідали на товарняк, який був обліплений людьми, як бджолами. Їхали у міста Долина тодішньої Станіславщини (тепер - Івано-Франківська область), Стрий на Львівщині. Речі в основному міняли на картоплю. Її вистачало на тиждень-два. Багато вони не могли із собою взяти, бо й так були виснажені голодом”, - каже пані Тетяна.
Люди топили пічки хрестами із цвинтаря
Родині Мардарів було дещо легше через те, що в родині залишалося порівняно небагато дітей: 14-річний Аркадій та 16-річна Валентина. Найстаршого сина Євгена забрали на війну. Саме його перебування на війні врятувало родину від виселення до Сибіру. Оскільки сім’я раніше була доволі заможною, їй вліпили тавро “кулаки”, за що загрожувала депортація. Та завдяки військовому Мардарів викреслили із цього страшного списку. Втім, це не завадило совєтам відправити до Сибіру Аркадієвого дядька зі всією сім’єю.
Після нашестя совєтів від колишніх статків родини Мардарів нічого не залишилося. На обійсті не виднілося нічого й нікого, навіть собаки. Від колишнього саду - самі пеньки.
“Росіяни встановили податки на плодоносні фруктові дерева. І люди масово їх почали вирубувати, бо не мали чим платити. Повирізали й худобу - корів, свиней, курей. Бо за них також треба було сплачувати податки. Щоби пережити важку зиму 1946-го року, селяни топили у печах дерев’яними хрестами, витягнутими із могил на кладовищі. Цвинтар був голий...” - переповідає співрозмовниця.
За кордон борошно вивозили цілими ешелонами
Голод був такий, що люди пухли. Аркадій Дем’янович дуже добре запам’ятав страшний випадок, який трапився на станції Ларга. Там жінка із голодного відчаю ... зварила власну дитину. Люди її дуже засуджували і навіть водили вулицями Кельменців із головою вбитої дитини.
“А ще мій батько запам’ятав, як у Стрию на вокзалі, куди вони з дідом Дем’яном їздили міняти речі, люди відкрили запломбований вагон потяга, що їхав у напрямку Ужгорода, а звідти, швидше за все, - за кордон. І побачили, що ешелон повний борошна, запакованого у шовкові мішки. Люди були вражені, що вони тут гинуть від голоду, а стільки добра вивозиться”, - зауважує Тетяна Аркадіївна.
На все життя 14-річний Аркадій запам’ятав маленьку дівчинку, яка лежала на дорозі селища. Велика голова, спухле від голоду тільце. Виснажена дитина вмирала. Добрі люди винесли їй юшку із толоченої картоплі і годували з ложечки. Чи вижила - цього хлопець не знає.
Як не знає і того, скільки загалом людей тоді повмирали від голоду на Кельменеччині. Щоби приховатий свій страшний злочин, совєти дали наказ ховати померлих уночі.
“Зараз це звучить дивно, але спочатку буковинці чекали приходу радянської влади. Румуни їм набридли своїми порядками, насаджуванням румунської мови. Здавалося, прийдуть “брати”-слов’яни, стане легше, адже й мова начебто схожа. Як жахливо місцеві помилялися, стало зрозуміло вже скоро...
Водночас, розповідали старожили, у 1924-25-их роках, коли також були неурожайні роки, румунська влада, яка тоді панувала на Буковині, видавала людям безкоштовно мішки зерна для посіву, насіння для городів, привозила хліб”, - каже Тетяна Мельничук.
Щоби вижити, Аркадієві Дем’яновичу довелося покинути школу і влаштуватися на роботу до типографії. Там видавали карточки, за якими можна було отримати пів кілограма хліба на день.
Сестра Валя пішла в школу завгоспом і теж отримала картку із 250 грамами хліба на день. На цих 750 грамів хліба родина й виживала.
У 1947-му році вродив гарний урожай, помідори були як голови. Тож тим, хто мав город, стало трохи легше.
"Ніколи знову"
Штучний голод багатьох селян загнав у колгоспи. Чого радянська влада і добивалася:
“У 1947 році селянам сказали: даємо пуд зерна, якщо вступаєте до колгоспу. І люди пішли, хоча спочатку були категорично проти. Але вони вже так виголоднілися, так зубожіли, що втрачати було нічого”, - зауважує пані Тетяна.
Жінка додає:
“При радянській владі нікому і нічого доброго не було. Може, хтось і жив гарно, але це хіба ті, хто безпосередньо очолював гноблення людей. До речі, оті поставки із односельців збирали самі ж кельменчани. Начальники вищого рангу - це були прийшлі росіяни. А от виконавці - місцеві. Мати мого чоловіка, родом із Топорівців, розповідала, як до них у рамках зборів поставок прийшов сусід, із яким вона виросла, і забрав усе начисто...
Підлість, брехня, підступ - це все про радянську владу, росіян. Ніколи вони не були ні з ким чесними, порядними... Не дай Боже повторно пережити їхній прихід. Ніколи знову”, - завершує оповідь Тетяна Мельничук.
Фото надане Тетяною Мельничук /Фото 1944 року. На фото - родина Мардарів, яка пережила голод 1946-47 років. Аркадій Дем'янович Мардар - крайній ліворуч.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
