Село Коболчин – один із найвідоміших центрів гончарства на Буковині. Колись тут чи не в кожній хаті працювали цілі династії гончарів. Недарма село жартома називали Горшкоградом. Вироби коболчинських майстрів знані як в Україні, так і за кордоном.
Про це ідеться у публікації "МБ" від 12 вересня, пише molbuk.ua
Розвитку цього ремесла у Коболчині сприяла місцева глина. Вона податлива, масна та ідеально підходить для виготовлення кераміки.
На жаль, поступово гончарна справа занепала. “Допомогла” радянська влада. Гончарів “задавлювали” податками, їхні круги розбивали, не дозволяли копати глину. Почала з’являтися фабрична продукція, дешевий фаянсовий посуд. У результаті на ціле село залишився чи не єдиний майстер – Іван Гончар.
У родині Івана Івановича цим ремеслом займалися батько та троє братів. Сам чоловік захопився гончарством із восьми років.
“Я – гончарського роду, – усміхається. – Можна сказати, що в глині народився. Мене ніхто спеціально не навчав. Просто дивився, як тато із братами працюють, і собі пробував. Усе це залишилося в пам’яті і серці. Коли нікого не було вдома, я голим, щоби не забруднити глиною сорочку, вмощувався за гончарний круг”, – каже Іван Гончар.
Хранитель пам’яті
У 2008 році майстер заснував у рідному селі музей гончарства.
Кореспондентка “МБ” побувала в ньому. Тут зібрані безліч унікальних експонатів, які відображають місцевий побут.
Тисячі гончарних виробів: горщики, глечики, гладущі, баньки, миски, полумиски, кварти, кухлі, макітри, пасківниці, гаваноси, друшляки, лохані, дзбанки, близнята, вазони, черепиця, димарі та прикраси на них у формі пташок – “чурупіт”.
“Про створення музею йшлося давно, але ніхто за це не брався, – каже Іван Гончар. – Коли я вийшов на пенсію, вирішив таки зробити його, щоби люди знали, що у нашому селі був осередок гончарства. Бо так усе й пропаде. Поступово збирав експонати: щось шукав на горищах старих місцевих хат, багато взяв із родинної колекції. Чимало приносять люди, бо знають, що це для доброї справи”.
На стінах музею висять світлини коболчинських гончарів. Їх сотні, більшості вже немає серед живих. Горгани, Гонци, Гончарі... Цілі династії, спогад про яких житиме у їхніх виробах. Іван Іванович став хранителем пам’яті про них. Зараз готує до друку книгу про місцевих майстрів. У ній буде інформація та фото кожного.
“У глині є все, що треба організму”
Зараз панові Івану – 85 років, та йому всі кажуть, що виглядає він молодшим. Жартує, що це все завдяки цілющим властивостям глини, із якою працює все життя.
“У глині є все, що треба організму. Глину їдять, із неї роблять маски, нею лікують. Вода у глиняному глечику очищається, молочні продукти та спиртні напої добре зберігаються, а страви збагачуються поживними компонентами, вітамінами та ароматом. Тому й удома користуюся переважно кухонним начинням із глини”, – каже майстер.
Чоловік і досі створює глиняні вироби, які продає на ринках.
“Роблю макітри, глечики – усе, що треба людям. На один глечик витрачаю до трьох хвилин. Найважче – заготувати глину. Її треба накопати, збити, перестругати, знову збити, настояти... Це тривалий процес. Зараз є автоматичні змішувачі, які полегшують роботу. Але я все роблю руками, так би мовити, дідівським методом. Так звик. Руками відчуваєш кожен камінчик, нерівність. Якщо не прибрати його, під час випікання виріб може тріснути”, – пояснює.
Іван Гончар мріє відновити у рідному селі гончарну справу, щоби Коболчин знову славився на весь світ.
“Наше село вперше згадується ще у 1470-му році. І вже тоді про нього розповідали як про місце, де жили “маститі” гончарі. Уявіть, гончарне коло у Коболчині крутиться вже понад пів тисячі років! Хочу, щоби воно й надалі не зупинялося”, – каже Іван Гончар.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
