Фото надані Жанною Ткачук
Буковинець Олександр Ткачук загинув на війні на початку 2023 року. Хоча мав серйозні проблеми із серцем, проте без вагань пішов воювати і до останнього захищав країну. Йому був 41 рік.
Внучка Надія, яка народилася кілька місяців тому, свого дідуся-героя знатиме лише зі світлин. Старші онуки – названий на честь дідуся семирічний Сашко та чотирирічний Данилко – ще мали щастя його пізнати. Та мрія Олександра повести Сашка до першого класу так і не збулася.
Про свого мужнього чоловіка кореспондентці molbuk.ua розповіла дружина Жанна Ткачук, ідеться у публікації "МБ" від 15 серпня.
Тримали худобу, теплиці, город
Жінка родом зі Скадовського району Херсонщини. Її мальовниче село розташоване на лівому березі Дніпра, тепер тимчасово окупованому російськими загарбниками.
Саме сюди понад 20 років тому приїхав із Буковини Олександр Ткачук, який згодом став її чоловіком. Подружжя щасливо жило, виховувало трьох дітей, займалося господарством, аж доки на їхню землю не прийшли росіяни. Тоді почалося справжнє пекло.
"Коли ми познайомилися, я працювала у їдальні помічницею кухаря, а Сашко – на виноградниках, – оповідає Жанна Ткачук. – Невдовзі одружилися. Маємо трьох дітей. Мали теплиці, городи, садили помідори, огірки. Вирощували й здавали картоплю. Утримували корів, свиней, коней. І тут у 2022 році прийшла війна..."
На той час Олександр служив прикордонником у Скадовську. Подружжя розуміло, що життя на окупованій території їм не буде. Тож вирішили виїжджати на батьківщину Олександра – в село Новоселиця на Кельменеччині.
Першими виїхали діти. Батьки подалися услід.
"Сім днів їхали, у Запоріжжі потрапили в сіру зону, – розповідає пані Жанна. – Нас під обстрілами вивозили волонтери. Я плакала, а Сашко підбадьорював: "Чого ти? Все буде добре, все буде Україна". Але і його спіткало лихо: через хвилювання схопив інфаркт, місяць лежав у херсонській лікарні. На Буковину приїхали на початку грудня 2022 року. А вже 16 грудня Сашка мобілізували.
Повезли до Львова, там визнали непридатним. Після інфаркту він був кволим і потребував операції із заміни клапану. Та все ж у Кельменцях чоловіка визнали придатним до служби й скерували на Донеччину, у 10 бригаду".
"Ти повинна жити заради рідних"
У понеділок уранці, за кілька днів до загибелі, Олександр зателефонував дружині й попередив, що їде на позицію.
"У четвер приїду й тебе наберу", – пообіцяв. Це були його останні слова. У середу Жанні повідомили, що її чоловік загинув.
Олександра Ткачука не стало через місяць після мобілізації, 23 січня 2023 року. Його життя обірвалося в селі Краснополівка Бахмутського району. Шансів вижити не було: пряме влучання в голову під час мінометного обстрілу. Побратими, попри небезпеку, витягнули його з окопу, щоби поховати. На жаль, і вони невдовзі загинули...
Захисник отримав орден "За мужність" третього ступеня. Посмертно...
"Сашко ніколи не скаржився на здоров’я, навіть після інфаркту. Йому були протипоказані великі навантаження. Казав: "Якщо доведеться, піду на війну навіть хворим, щоб захищати наших дітей, Батьківщину. Не зможу стріляти, то рубатиму окупантів сокирою", – переповідає жінка.
Пережити страшну втрату допомогли діти, внуки.
"Якби не вони, було б дуже кепсько, – визнає жінка. – А ще внучка народилася, їй зараз п’ять місяців. І якось трохи легше стало на душі. Сашко постійно наголошував: "Навіть якщо зі мною щось станеться, ти повинна жити заради дітей, онуків. Це мене тримає".
Родина придбала в Новоселиці хату і вже остаточно тут оселилася. Повертатися їм нікуди – їхнє село досі окуповане. Жанна навіть не змогла поховати матір, якої не стало навесні.
"Маму ховали сусіди. Добре, що хоч їм це дозволили. Бо іноді навіть дозволу не дають. Це ж росіяни, нелюди.
Звісно, дуже сумуємо за рідною домівкою. Я там мала хату, десять гектарів землі, все своє – фрукти, городину. Все життя дбали, працювали, щоби діти мали необхідне. А бачте, як вийшло. Все довелося кинути і поїхати, – зітхає пані Жанна. – Подруга каже, що обійстя так і стоїть зачинене".
Дружина захисника додає, що більше всього мріє про перемогу і мир: "Наші на лівому березі так чекають ЗСУ, що не передати! Але були змушені отримати російські паспорти, бо без них нікуди. Запитувала подругу, чому не виїжджає. Пояснює, що не може залишити хату. Та й моя мама не хотіла їхати, заявила: "Ні, я буду помирати тут". Це ми, молодші, змогли кинути все.
Мрію повернутися додому, піти до мами на могилу, бодай на хвильку глянути на свою хату. Віримо, що ця мить колись настане завдяки таким, як мій чоловік. Тож згадайте добрим словом мого Сашка, цю світлу людину, яка віддала життя за наше майбутнє..." – втирає сльози Жанна Ткачук.
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
