Операційна медсестра з Чернівців Леся Мигдалевич упродовж двох тривалих відряджень допомагала військовим хірургам рятувати поранених бійців. Тепер її знову кличуть у Покровськ на Донеччині.

Про це йдеться у публікації "МБ", пише molbuk.ua



У грудні 2015-го Лесю на залізничному вокзалі проводжали в АТО колеги з хірургічного відділення разом із начальником Чернівецького військового шпиталю Василем Рогатюком…

На сході України тоді для неї все було, наче в кіно: озброєні люди, замасковані авто і робота в госпіталі під Покровськом. Були важкі операції, ампутації тощо. Тоді вона вперше побачила, як ефективно працюють служби – протишокова, перев’язувальна. Багатьом операційних моментів треба було швидко вчитися.

Оскільки позитиву в Лесі через край, то вона стала душею чималого колективу операційних хірургів і медсестер. Три місяці тоді швидко минули, і Мигдалович з новим досвідом повернулася на Буковину.



"Усе було прозоро – шляхом жеребкування"

І ось у серпні 2022-го керівництво госпіталю зібрало операційних медсестер і повідомило про чергове термінове відрядження одного спеціаліста в прифронтовий госпіталь на допомогу військовим хірургам.

– Усе було прозоро – шляхом жеребкування, – згадує Леся. – Усі знали, що наші з чоловіком Андрієм діти (13 і чотири роки) – найменші за віком у сім’ях операційного персоналу, тож мені дозволили свій вибір зробити першій. І була шокована: знову – на східний фронт, у зону бойових дій. Колега бачив мій розпач, сльози. Радив мене замінити. Я розуміла, що цього разу можу і не повернутись. Це війна. Та є воля Господа. Все має бути справедливо. Тож наступного дня для дочки Адріани закупила шкільну форму, канцелярські приладдя. А о сьомій ранку, не тривожачи дітей, з друзями, колегами була вже на вокзалі. Прощались. Думала, востаннє.

Знову Покровськ, той самий госпіталь. Тільки на будівлі не видно ні дверних, ні віконних отворів – все герметично забито. Одразу пішла в операційну – треба ж познайомитися з персоналом. І тут почула: "Вимий руки, одягай халат, рукавички й ставай на операцію".

– Мене тоді наче в гарячку кинуло, – каже Леся Мигдалевич. – Чи впораюся, чи витримаю, а операція важка. У душі молилася. Кілька медиків стояло збоку. Відчувала на собі їхні погляди. Старалася. Після операції від одного з лікарів отримала подяку.

З колективом медсестрі з Чернівців пощастило. Вона асистувала провідному хірургу західного регіону Григорію Прохоренку, відомому травматологу земляку Руслану Платашу, десяткам іншим військових хірургів і лікарів. У всьому підтримував прагнення вдосконалюватися начальник хірургічного відділення Ярослава Било – нині командир військової частини в Дніпрі.

"Ноги набрякають, наче дротом хтось затягнув"

Працювали майже цілодобово. Бувало, мала лише годину-дві перепочинку на добу. Згадуючи попередню роботу в зоні АТО, Леся зауважує, що тепер поблизу фронту набагато страшніше: безперервно гуркотить-реве, рвуться бомби, снаряди. У кімнаті, де мешкала медсестра, навіть вікно із надійним захистом вибило. Найважче ж було, коли з усіх сил намагалися врятувати молодого воїна, але він на очах відходив… А далі знову підвозять пораненого бійця. Вистояти допомагала підтримка колег.

– Дуже приємно було, коли в операційну приносили каву, шоколад, печиво. Мовляв, знаємо, що ти пропустила обід, вечерю... Пригадую випадок, коли дві доби була в операційній на ногах. Вони ж набрякають, їх наче дротом хтось затягнув. Не знаєш, чи то ранок, чи то ніч – вікна ж поклеєні, забиті. Відчуваєш, як очі самі заплющуються, мимоволі засинаєш... У цей час заходить провідний хірург і бачить, що я "відключаюся". Швидко виправдовуюсь: мовляв, ще трішки і закінчуємо. Після операції йдеш мити інструменти, а їх така велика гора, що хоч сідай і плач, – мовить Леся.

До Покровська чернівецькі друзі, співробітники телефонували, листувалися. Це додавало сил. Подруги-волонтерки щотижня привозили смаколики. Доправляли ліки, побутову хімію, вареники, голубці, закрутки.

З дітьми, родиною Леся спілкувалася зрідка – часу обмаль.

– Пам’ятаю, була у нас коротка пауза в роботі, – згадує медсестра. – Саме тоді на вайбер зателефонувала моя 13-річна донечка Адріана. Динамік був увімкнений. Дитина питає мене про рецепт випікання млинців. Хоче ними втішити тата і маленького братика. Усі замовкли: хірурги, сестрички. Я була шокована. Поряд мало не плакала старша операційна сестра – наші діти майже однакового віку.

З другого спецвідрядження до Покровська Леся Мигдалевич повернулася через понад чотири місяці. У Чернівецькому військовому госпіталі радо зустріли колегу та цінують її професіоналізм.

– Мигдалевич досить відповідальна, має ґрунтовні знання, життєрадісна, вміє створити позитивну атмосферу в операційній. Сама природа дала їй швидкі й точні руки, а в хірургії це дуже важливо, бо навіть кілька втрачених секунд можуть коштувати життя. У прифронтових госпіталях мобільність операційних сестер має дуже високу ціну, – зауважує головна медсестра Марина КОБИЛЮК.

– У свої 35 Леся Мигдалевич вже є ветераном війни. Має відзнаки: "Гідність і честь", "За спасіння життя!", "За збереження життя". Їй часто телефонують зі сходу України хірурги, лікарі, медсестри і кажуть: "Повертайся. Ти нам дуже потрібна!.."

Автор Мирослав ТУЛІВСЬКИЙ



Здійснено за підтримки Асоціації "Незалежні регіональні видавці України" в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber |