Кричав: «Прощавай, рідна земле!»: минулої неділі відзначили День пам’яті жертв політичних репресій

Члени Товариства політв’язнів та репресованих, чернівчани, священники зібралися у храмі Успіння Пресвятої Богородиці УГКЦ, аби помолитися за тих, хто став жертвою терору і репресій тоталітарного радянського режиму. Десятки тисяч розстріляних і закатованих, сотні тисяч ув’язнених у тюрмах, таборах, спецпоселеннях…

Молилася вся Буковина

– Цього року особливо боляче відзначати цей трагічний день. Історія повторюється. Збройні сили України відстоюють незалежність у війні, яку розпочав наш споконвічний ворог Росія – спадкоємиця жорстоких традицій радянських диктаторів. Путінська влада знову зазіхає на нашу свободу, за яку віддали життя наші батьки, матері, дідусі й бабусі. Ми звернулися до духовенства Буковини з проханням оголосити 15 травня днем спільної молитви за жертв політичних репресій. Відгукнулися всі церкви, крім УПЦ МП. Молилися у кожному буковинському селі, у кожному православному і греко-католицькому храмі, – розповіла Галина Бойко, голова Чернівецького обласного товариства політв’язнів та репресованих, яка народилася на засланні. – Ми також запалили лампадки й поклали квіти до пам’ятного знака, що на вулиці Руській. Члени товариства отримали від обласної влади пакети допомоги з продуктами та засобами гігієни.



У товаристві налічується понад тисяча людей, зокрема 635 репресованих, а також їхні діти та внуки.

79-літня Ольга Анич понад 20 років очолює Вижницьке районне товариство політв’язнів та репресованих. Дитинство і молодість цієї мужньої жінки пройшли у Пермському краї, куди її, немовлям, разом із матір’ю вивезли на 25 років. Там вона зустріла свого коханого Івана зі схожою долею. У подружжя народилася донечка Наталочка, а після повернення – додому синочок Василь. Ольга Анич тішилася, що 30 років прожила у незалежній Україні, й не сподівалася, що українцям знову доведеться відстоювати свободу. Вона ходить до храму, молиться і просить у Матері Божої захисту і миру для своєї країни.

99-ту весну зустріла відома вижничанка, колишня політув’язнена Ольга Гришин-Грищук. Юнка отримала від своїх побратимів по боротьбі за становлення України псевдо "Квітка". Її молодість минула у сибірських таборах. Допомогло вижити прагнення повернутися додому. Вона тішиться сином Богданом, невісткою Світланою, улюбленими внуками Романом та Ольгою, яку назвали на честь бабусі, правнуком Дмитриком. І дуже хвилюється за долю України. "Вона зараз у великій небезпеці, у цій війні, розпочатій російськими окупантами. Тому нам потрібно єднатися, щоби побороти ворога. Адже у свій час ми за волю України дуже дорого заплатили – своєю юністю, мільйонами життів, тяжкими випробуваннями в таборах. Тому нам треба зараз побороти нашого одвічного ворога. Я впевнена, що ми переможемо", – каже пані Ольга.

Отримала номер "Д2 – 42"

Чимало борців за волю України вже відійшли у вічність. Колишній голова Чернівецького міського товариства політв’язнів та репресованих Дмитро Костельний 11 років провів на спецпоселенні в Сибіру. Ці сторінки свого життя чоловік називав мученицькими. Вони почалися 21 жовтня 1947 року, коли його з мамою арештували енкаведисти.

– Дали дві години на збори. Ми завантажили на підводу збіжжя, картоплю, подушки, перину, пилу, сокири. Тоді з нашого села забрали ще шість родин. Жінки плакали. Коли їхали біля нашої хати, я кричав: "Прощавай, рідне село, рідна земле!" Солдати закривали мені рота, – пригадував пан Дмитро. – На 17-ий день страхітливої подорожі нам сказали, що ми приїхали на місце. Так почалося наше життя в Сибіру, де морози були до 40 градусів. Я працював вальцювальником гуми на шинному заводі. Якось мене затиснуло між валами. Дивом вижив. Спочатку ми жили в землянці, а потім розселили у бараки. Багато повмирало від застуди та голоду.

Після багатьох років ми нарешті змогли повернутися додому. Хоча реабілітували нас із мамою аж у 1968-му.

Ірина Войцеховська з 15 років співпрацювала з ОУН, склала присягу на вірність Україні, отримавши псевдо "Зірка". У ніч із 17 на 18 квітня 1949 року дівчину арештували. Її зрадила найкраща подруга. Школярку засудили на 25 років таборів і п’ять років позбавлення прав.

Ірина працювала на лісоповалі, потім на будівництві залізниці. Носила важкі шпали на плечах, які стерла до крові. У 1951 році Ірину перевезли на Далекий Схід, а потім на Колиму. У Магадані всім поміняли прізвища на табірні номери. Ірина отримала номер "Д2–42".

Звільнили Ірину Войцеховську з табору 12 квітня 1956 року. Там вона вийшла заміж, народилися дві донечки – Марія та Галина. До Чернівців сім'я приїхала у 1979-му.

Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram