Мікрорайон Роша доволі великий. Щоб обійти його та описати всі місцеві проблеми, не вистачить і тижня. Головні вулиці – Горіхівська, Заставнянська, Сокирянська, Вижницька та інші – тягнуться на кілька кілометрів.
Кореспондентка "МБ" пройшлася деякими з них, щоби дізнатися, що турбує мешканців, пише molbuk.ua
"Каміння летить дітям у голови"
Йшла пішки від початку вулиці Київської. Якщо донизу ще вів тротуар, то далі він закінчився, і довелося йти узбіччям, що дуже незручно. Постійно доводилося сходити з краю тротуару в багнюку або зарослу траву. Час від часу тротуар вигулькував то з одного боку вулиці, то з іншого, тож і я переходила туди-сюди. Прогулянка під палючим сонцем наштовхнула на думки: як бракує дерев уздовж дороги, які би кидали тінь на пішоходів.
Наприкінці Київської почався район новобудов. Тут себе можна було відчути людиною: рівненько викладені бруківкою тротуари, віддаленість від дороги, така бажана прохолода, дитячі майданчики, клумби та парковки. Шкода, що так – лише у новозбудованому житловому масиві. Вийшла на вулицю Дзержика і опинилася біля школи №8. Знак пішохідного переходу хоч і встановлений, і тротуар на повороті огороджений, проте немає "лежачого поліцейського". Біля школи це важливо. Довкола закладу будівельне риштування: у розпалі ремонт.
На початку вулиці Горіхівської розташований будинок культури. Це чи не єдине таке "культурне" приміщення в цій місцині. Довкола помітила лише магазини та кафе.
Повертаю на вулицю Вижницьку. Вона вузька, але довга, протяжністю близько п’яти кілометрів. Дорогу не так давно заасфальтували, та на тому благоустрій і завершився. Немає ні тротуарів, ні стічних канав. Рівчаки на узбіччях вузенькі, забиті сміттям та порослі травою. Посеред дороги вже видніються розриті та присипані гравієм ями. Місцеві нарікають, що це газовики, які обіцяли поновити асфальт, але так цього і не зробили. Прямую вузькою вулицею і в останню хвилину встигаю відскочити від машини, яка промчала просто за кілька сантиметрів від мене.
З будинку по вулиці Вижницькій, 15 виходить господиня Галина Василович. Жінка охоче розповідає про проблеми своєї околиці.
"У нас немає каналізації. На кожному подвір’ї вигрібні ями. Це повна антисанітарія. Викликаємо машину і викачуємо каналізаційні стоки. Це дорого, а зараз із цими зливами яма швидко набирає багато води, тож її потрібно часто чистити. Асфальтування дороги ми домагалися дуже довго. Коли її нарешті почали ремонтували, нашому щастю не було меж. Але зараз газові труби мають витоки в різних місцях. Газовики, ремонтуючи їх, розрили асфальт, засипали ями гравієм, і так воно й стоїть уже чотири місяці. Каміння летять дітям у голови, нам у паркани. Ми вже всюди зверталися. Нам відповідали, що не працює асфальтний завод. Тепер хоч і запрацював, але нікого наша проблема не свербить і не болить. Крім того, дорога не укріплена з боків, канав немає. Саморобні рівчаки позабивало, хто буде їх чистити? Під час дощів вода тече і розливається вулицею. Це небезпечно для людей, та й дорогу розмиває. Хай би вже зробили, як слід, щоб асфальт тримався. Шкода, це ж великі гроші, зусилля. Немає в місті господаря", – розводить руками пані Галина.
Нечистоти з ям потрапляють у грунт та криниці
"Для обласного центру це нонсенс: така довжелезна вулиця – і без тротуару, – зауважує мешканець будинку №59 вулиці Вижницької Мирослав Живачівський. – Ще й канав немає. Одні люди викопали біля себе рівчак, інші – ні. Там, де є канава, вода зайшла в рівчак, а де немає, тече дорогою. Якийсь депутат приходив і казав, що кожен має біля себе викопати канаву, інакше будуть мало не штрафувати. Але ж не може собі кожен просто так самовільно копати. Треба щонайменше дати спеціаліста, який би керував цим".
Чоловік зауважує, що заасфальтована лише вулиця Вижницька, тоді як всі дрібніші поперечні – гравійні. І в дощ увесь той гравій сунеться на Вижницьку.
"Спочатку треба на цих менших вуличках фоси зробити, щоби гравій не зсувався. Бо це небезпечно. А газовики хоч би утрамбували той шутер, яким засипали розриті ями. А то машина як потрапляє в них, то все каміння розлітається".
У більшості місцевих немає ні централізованого водопостачання, ні каналізації. Воду беруть із криниць, для каналізаційних стоків слугують вигрібні ями. Через велику кількість таких ям вода у криницях практично не придатна для пиття.
"Я викопав вигрібну яму, але стоки з неї відкачую і вивожу. Яму максимально забетонував, щоби нечистоти не просочувалися в грунт. Адже вони відразу потраплять мені в криницю. А багато хто робить ями так, щоби все йшло в грунт", – зауважує пан Мирослав.
"Тут будинок на будинку. Скільки криниць, стільки і вигрібних ям. В основному народ воду для пиття купує, з криниці користуються як технічною. Але всі скаржаться на відсутність водопостачання та каналізації. Нам обіцяли, що зроблять, але й досі нічого...", – додає мешканка Горіхівської пані Марія.
Виходжу невеличкою вулицею Глибоцькою до школи №10, що по вулиці Горіхівській. Дорогою бачу будівництва, огороджені високими парканами. Крізь шпарки можна побачити, що споруджують розкішні котеджі.
Місцеві дивуються: як можна будувати такі дорогі будинки і не зробити каналізації?
"Зробили би каналізацію, то вже б і нам, сусідам, було добре, могли би протягнути трубу. А то ні собі, ні людям, – зауважує мешканка вулиці Глибоцької пані Домніка. – У більшості місцевих немає коштів на те, щоби провести каналізацію, тож вириваємо вигрібні ями. Коли їх викачують, сморід на всю околицю".
Люди також розповідають, що частина котеджів побудована на території колишнього шкільного саду. Власник будівництва, мовляв, – один із місцевих високопосадовців. Чи законно ця територія йому дісталася, люди не знають, однак підозрюють, що ні.
"Колись там було гарно, ми любили гуляли шкільним садом, – каже мешканка Горіхівської пані Тетяна. – А зараз огородили, забудували, і все".
Біля недобудованих котеджів розташований стадіон школи №10. Щоправда, й стадіоном його назвати важко. Висока трава, залишки іржавих, зламаних, погнутих турніків, які хитаються, щойно їх торкнутися.
м[center]
"Іноді м’яч вилітає на дорогу, але ми звикли"
Під школою сидять двоє підлітків з велосипедом. Виявилося, це учні школи №8, що на вулиці Дзержика, але мешкають неподалік. Тож і проводять час здебільшого на цьому стадіоні: грають у футбол, слухають музику або ганяють на велосипеді. Також часом піднімаються на пагорби Роші-Стинки милуватися краєвидами. Більше, зізнаються, розваг тут немає: жодних гуртків, секцій, спортивних або дитячих майданчиків.
"Більше поблизу ніде грати у футбол, тільки на цьому стадіоні. Щоправда, іноді м’яч вилітає на дорогу, – каже учень 10 класу Максим. – Ми вже звикли до таких умов, нам нормально.
До мене підходить старший чоловік у пальті та якомусь міліцейському кашкеті і просто-таки не дає дороги, вимагаючи вкинути йому грошей в того кашкета.
"Дядя Коля, відстаньте від дєвчонки", – гримає на нього молодший чоловік.
Стою біля знака зупинки громадського транспорту, що поруч зі школою.
Поряд на маршрутку очікує пані Лариса. Жінка розповідає, що народилася на Роші, і їй боляче спостерігати, як район забудовують багатоповерхівками. Причому, зауважує, що все забудовують впритул до старих особняків.
"Отак якби, боронь Боже, пожежа, то все би згоріло, як папір, – бідкається жінка. – А як вирубують дерева під ці "висотки"! Ви би бачили, як Роша потопала в зелені ще кілька десятків років тому! А зараз все зрубають, забудують, насадять тих туй, які ні прохолоди дають, ні затишку такого, як звичайні дерева. Будинки старовинні руйнують для нових житлових масивів. Понаставляли всіляких магазинів, генделиків. А для культурного проведення часу людей – нічого. Молодь від того, що немає куди подітися, курить поза школою. Роша – старовинний район із багатою історією. Утім, такими темпами від цієї старовини скоро нічого не залишиться…"
Читайте новини "МБ" у Facebook | Telegram | Viber | Instagram
