25 років тому буковинка Валентина Добридіна упала з висоти і зламала хребет. Тривалий час вона лікувалася. І, попри невтішні прогнози медиків, які навіть не були певні, чи пацієнтка виживе, організм пані Валентини відновився.

Про це йдеться у публікації газети "Молодий буковинець".



Щоправда, відтоді жінка пересувається на візку. Але переконана: інвалідність – це не вирок. З цим можна і треба повноцінно жити та брати активну участь у суспільному житті.

"Пообіцяла допомагати людям"

Ще лежачи тоді на лікарняному ліжку, Валентина пообіцяла собі: якщо одужає, допомагатиме іншим людям з інвалідністю, боротиметься за їхні права. Так і сталося. Вже понад десять років вона очолює ГО "Чернівецька обласна організація людей з інвалідністю "Лідер", є членкинею комітету з доступності Чернівців. А днями стала ще й представницею урядової уповноваженої з прав людей з інвалідністю у Чернівецькій області. Регулярно проводить різноманітні акції, щоби привернути увагу громадськості до проблем людей з інвалідністю.

"Після травми я довго лікувалася, і медики не давали надії, що я буду сидіти. Навіть не були впевнені, чи виживу. Проте, мабуть, молодий організм таки поборов недугу… Хоча вважаю, що це допоміг Бог. І якщо я залишилася живою, певне, мені тут доручена якась важлива місія. Пригадую, коли ще лежала в ліжку і не могла поворухнутися, дала собі слово: якщо виберуся з цього стану, буду допомагати таким же людям і захищати їхні права, - розповідає Валентина Добридіна. – І свого слова дотримала. Через 3 роки після травми почала займатися громадською діяльністю, і так уже понад 20 років. Починала з заступниці керівника районної організації людей з інвалідністю у Сторожинецькому районі. У мене з’явилося дуже багато знайомих по всій області – також людей з інвалідністю. Я їх згуртовувала, допомагала вирішувати різні питання, проблеми…

Пані Валентина зізнається: було складно, але дуже підтримувала родина:

"Звісно, допомога з боку рідних дуже важлива. У мене немає ні матері, ні батька. Та сестри дуже підтримали в той час, допомогли з тим, щоб я змогла їздили на візку. Я би це навіть назвала – допомогли мені "стати на ноги". Завдяки цьому та з Божою поміччю я змогла вести активне життя і досягнути того, що маю зараз", - каже жінка.

"Поїхала Марусенко, приїхала Добридіною"

До речі, пані Валентина – не лише успішна громадська діячка, але і щаслива жінка та кохана дружина. Її чоловік – Владислав Добридін, засновник та керівник Федерації настільного тенісу у Сторожинецькому районі. Він також через отриману колись травму хребта пересувається на візку. Цікаво, що пан Владислав сам із Білорусі. Проте заради коханої переїхав до України. Подружжя мешкає у Сторожинці.



Познайомилася пара у Чернівцях на міжнародному ралі для людей, які управляють автомобілями з ручним керуванням. Валентина полюбляє екстрим, тож взяла участь у ралі як штурман. І Владислав із товаришем приїхали позмагатися. Там і познайомилися.

-Почали спілкуватися в соцмережах, потім через Skype. Пізніше зустрілися у Криму: я приїхала на семінар, а Владислав там відпочивав. Так зав’язалися наші стосунки, які переросли у міцний зв’язок. Я поїхала до Білорусі, за три дні ми розписалися і в Україну я прибула вже Валентиною Добридіною. У дівоцтві мала прізвище Марусенко, - усміхається жінка.

Пані Валентина хвилювалася, що чоловік вирішить жити в Білорусі. Для неї це було неприйнятно – вона нізащо не хотіла покидати Україну. Втім, Владислав був ладен поїхати за коханою хоч на край світу, тож охоче погодився на переїзд. І не пожалкував.

-Я хотіла жити тільки в Україні і нікуди не їхати, - розповідає В. Добридіна. – Мабуть, Бог почув мене. Так, Владислав сумує за батьківщиною, родичами. Вони приїжджають до нас, ми навідуємося до них. Проте чоловікові тут дуже подобається. Все ж таки у нас демократія. Тоді як білоруси змушені виборювати свої права.

Пані Валентина зауважує, що на Буковині, як і в усій Україні, людина з інвалідністю стикається з багатьма перешкодами.

"Це архітектурна недоступність різних закладів, транспортної інфраструктури, медичних послуг, відсутність необхідного медичного обладнання. Знову ж таки через недоступність інфраструктури складно здобути освіту. Також, на жаль, людям з інвалідністю дуже складно працевлаштуватися. Часто їм якщо і пропонують роботу, то з невисокою зарплатнею…Утім, порівняно з минулими роками прогрес все ж таки відбувся. Наше суспільство потроху стає більш інклюзивним. Ми знаходимо спільну мову з представниками влади, вони нас чують. Контролюємо, інспектуємо, моніторимо заклади. Зводяться будівлі, які вже є інклюзивними. І це нас дуже тішить", - каже В. Добридіна.

Людям, які з тих чи інших причин мають інвалідність і через це відчувають психологічний дискомфорт, жінка радить насолоджуватися життям і боротися за свої права:

"Треба усвідомити, що інвалідність не є чимось страшним, у жодному разі це не "кінець життя". Навіть якщо так склалося, що опинилися у візку, ви й надалі можете повноцінно жити і брати активну участь у суспільному житті. Не треба комплексувати. Колишні стереотипи, що така людина може тільки просити і її треба лише жаліти, давно відійшли в минуле. У нас багато людей з інвалідністю, які стали успішними у різних сферах".



Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram