Невідома Буковина: чому жінки не носили дешевих прикрас

Яким було життя чернівчан у 30-50-х роках минулого століття?

Про це розповідає Наталія Гриценко у книжці "Ательє на старій вулиці міста, що пахло корицею й кремом Nivea".



Це історія однієї родини крізь призму історії міста. Пан Юліан із дружиною Альбіною були закохані у свої Чернівці. Вечорами вона читала йому написану готикою книжку Кайндля, а у вільний час ходили вулицями й провулками. Тут жили люди, які любили та вміли гарно одягатися, закохувалися, вінчалися, народжували дітей.

Як казала колись одна поважна чернівецька пані, що добре розумілася на моді: "Відповідно до бюджету відновім свою гардеробу і будемо гарні, бо цього хочемо й ми самі, і мода теж".

Тоді жінки не носили дешевих ювелірних прикрас. Цінувалися вироби із золота, срібла та справжні перли. Якось донька пана Юліана Марійка гралася маминою золотою бранзолеткою (браслетом), зробленою на замовлення. Дівчинка пішла з татом на город і загубила прикрасу. Потім перекопали всю картоплю, але бранзолетку так і не знайшли.

Чернівецькі чоловіки намагалися не відставати від прекрасної статі. Циліндр або капелюх робили їх надзвичайно імпозантними. Велике значення мали краватки або метелики, фантазійно пов’язані на індивідуальний манер. Білими хустинками було модно прикрашати не тільки верхні кишені анцугів (костюмів), але й мантлі (пальто). В моді також були чоловічі гамаші (панчохи до колін).

Чернівецькі модники пильно стежили за своєю фризурою (зачіскою), яка зазвичай мала акуратний вигляд. І вже зовсім неприпустимо було вийти на вулицю в непуцованому (нечищеному) взутті. Пан Юліан мав у своєму гардеробі 31 сорочку й одягав їх по черзі раз на місяць.

У книжці вміщено надзвичайно цікаві весільні світлини, на яких молодята ошатні та серйозні, бо тоді перед фотографом не веселилися й не кокетували. У весільному вбранні жінки також дотримувалися моди. Сукні вільного крою були недовгими, обов’язково білі із чотирма шпіцами (гострими кінцями), які спускалися від талії і зазвичай були трішки довші від самої сукні, рукави короткі до ліктя або з буферами. Одяг виглядав у межах пристойного: скромний, без декольте, прикривав коліна та був запнений на всі гудзики.



Головним весільним атрибутом вважався вельон – ніжний, довгий, невагомий. Його прикріплювали до тонкого головного убору, який одягався глибоко на чоло, а з боків був ніби уквітчаний тим вильоном. На головному уборі був традиційний міртовий віночок.

Букет нареченої робили великим і яскравим, із декількох видів квітів. Туфлі купували звично білі з перетинкою спереду, яка застібалася на тендітний гудзик.
Наречений із підкресленим шиком вбирався у чорний абцуг (костюм), білу сорочку, циліндр та білі шкіряні рукавички. За бажанням чіпляли бутоньєрку з живими квітами та аспарагусом.

Весілля втілювало романтику й витонченість, і враження від цієї урочистої хвилі мусило залишитися назавжди. Свої весільні обручки, за тією модою, Юліан з Альбіною віднесли граверу, який написав зсередини їхні імена і дату вінчання. Їхнє запрошення на весілля було написане німецькою мовою. Хоча писали українською, румунською, польською, бо в Чернівцях тоді розуміли кожну з цим мов.

У книжці вміщено декілька запрошень. Скажімо, датоване 1930 роком: "Стефан і Анна Маланчук мають честь запросити вас із родиною на вінчання своєї донечки Ірини з паном Евстахійом Підгірним, яке відбудеться в неділю, 7 вересня, о 7 год. вечером у греко-католицькій церкві в Чернівцях". Або: "Віньчання наших дітей Каролини і Михайла відбудеться в суботу, 3-го жовтня ц. р. о год. 7-ій вечора в греко-католицькій церкві. Маємо честь запросити вас із вашою шановною родиною. Николай Федорів і жена Катерина Моргардт. Чернівці, в вересни 1931 року".

Коли гості розходилися з весілля, вони залишали разом із подарунками свої картки. Хтось писав на них віншування, а хтось – лише своє прізвище.
Коли народжувалися діти, запрошували друзів на хрестини. Для хлопчиків запрошення були із блакитною стрічкою, для дівчаток – із рожевою.



Цікаві факти

Яблучний борщик, десерт із мамалиги, фасульова торта

*У родині Наталії Гриценко зберігся колядник 1903 року, який пан Юліан пам’ятав ще з дитинства. Ці колядки він любив співати, навчив своїх дітей та онуків. Серед них були такі, які зараз зрідка почуєш: "Ходить Господь по раю, з Адамом розмовляє…" або "Ангел пастирям мовить". Збереглося кілька номерів журналу "Щіпавка" за 1922 рік. Свого часу він був досить популярним у Чернівцях. Веселі та дотепні жарти, ілюстрації, повно реклами. Про смачні страви можна було дізнатися на кулінарній сторінці "Добрих порад" за 1906-ий.

*Пан Юліан згадує, який смачний картофель-пай робила його теща. Вона різала його великими плястерками (пластинками) настільки тоненько, що вони були прозорими, а потім смажила їх, "купаючи" у смальці. "А які кнедлі зі сливками робила Біньця. Терла сухарі з білої булки, підсмажувала їх на вершковому маслі й поливала ті кнедлі, а зверху підсипала цукром. А мамалига, яку Біньця робила дуже густою, зверху товстим шаром мастила сливовим повидлом і різала цей пиріг на чотирикутники. Хіба зараз хто коли чув про десерт із мамалиги? А домашня локшина з меленими горіхами та цукром… А кмінкова зупа, а курятка в сметані, а яблучний борщик та фасульова торта…"

*Тітка головного героя Минуля щодня, за будь-якої влади, купувала повну торбинку пиріжків із м’ясом і йшла на цвинтар. Біля великого надгробка ксьондзів на неї вже чекала сила-силенна котів, що збиралися з усієї вулиці. Це був справжній ритуал і повна розрада для одинокої людини. Коли вона померла, то сусіди повністю спустошили хату, винесли навіть величезний, на всю стіну, образ Христа.

*Чернівчани зберігали спогади про злиденну жебрачку, якій люди подавали хто гроші, а хто їжу. А коли старенька померла, у неї під матрацом знайшли безліч зітлілих купюр: австрійських, румунських, радянських.

*Колись Альбіна стала свідком незвичайної події: перевозили старий цвинтар із сучасної вулиці Лесі Українки на Зелену. На вози накладали людські кістки, черепи і везли через усе місто. Дорогою вони падали, і візник не встигав їх визбирувати. Ці останки поховали в одній могилі.

*Наприкінці 40-х років із Румунії приїхав молодший брат Альбіни. Він не поцікавився здоров’ям матері, не провідав чернівецьку рідню. За три дні перебування в місті Юлик вивіз усе, що міг: перини, подушки, порцеляну, столове срібло. Та особливу цінність становив старовинний настінний годинник, який передавався в сім’ї з покоління в покоління. Він був оздоблений мініатюрними фарфоровими фігурками дам, одягнутих у різнокольорове вбрання, які рухалися під прекрасну музику під час бою годинника.

*Із приходом до міста радянської влади позакривали церкви і людям закладали у голови сентенцію, що "Бога нема", і вони змушені були приймати це за істину. В єдиному чинному храмі – римо-католицькому костелі Воздвиження Всечесного Хреста – продовжували правити службу старший ксьондз Юзеф Єнджеєвський та ксьондз Франц Краєвський. Але ксьондз Краєвський, який називав нову владу "культура-очередь", якось сказав із амвона щось таке, що дуже не сподобалося агентам КДБ. Його надовго відлучили від церкви, та з часом він таки повернувся й надалі проводив службу Божу.

*У книжці є цікавий епізод про подружжя Філесів. В інституті танців Антона Філеса чернівецьких панянок навчали всяких премудростей на балах. Коли 1940 року націоналізували землю Юліана та Альбіни, яку вони придбали на перехресті сучасних вулиці Головної та проспекту, вдова Жосефіна Філес подарувала їм свій будинок.

*Авторка змалювала надзвичайну теплоту і приязнь між сусідами. На їхній вуличці було 18 будинків, де проживали доброзичливі люди багатьох національностей, готові завжди прийти на допомогу та підтримати в горі. Задовго до війни тут оселилася багатодітна родина російських липованів. Трохи далі – будинок удовиці-чешки пані Гулій. Вона дуже любила дітей і постійно пригощала їх чимось смачненьким. А ще пані Гулій мала найкраще подвір’я – ідеально чисте, де цвіли різні квіти. Ще далі жив із дружиною вельми приємний пан, який завжди кланявся жінкам, навіть дівчаткам, і казав: "Цілюю ручки". А єврейська родина оселилася в однокімнатній квартирі сусіднього будинку після війни. У них завжди пахло цибулею, і всіх пригощали мацою. Господар пройшов усю війну, був льотчиком, мав багато нагород і важке поранення. Господиню звали Мара, і час від часу вона повторювала: "Пані Альбіна, знаєте, за що я вас люблю? За те, що ви маєте жидівську голову".

Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram