Під час Другої світової війни українці воювали з нацистами не лише на радянсько-німецькому фронті. За радянських часів багато писалося про Йосипа Кліща, який воював у Франції, будучи родом з Клішківців на Хотинщині.
Та в цій країні боролися з нацистами й чимало інших буковинців. Зокрема, четверо мешканців Долішнього Шепота, що на Вижниччині. Нині живий один із них – Василь Чорней. Йому йде 96-й рік. Історію про те, як він потрапив у німецький табір, як втік звідти і приєднався до французького руху опору, він розповів журналісту "Молодого буковинця".
Забрали, коли випасав худобу– У нашій сім’ї було двоє дітей – я та сестра Валентина, – згадує Василь Іванович. – Батько працював лісником в угіддях графа Василька, утримували двох корів, свиней, домашню птицю. Господарювали, як уміли. Нічого не змінилося й коли почалася війна. Я допомагав батькам в домашній роботі, випасав худобу. Якось вигнав корівок на пасовище – а наше село гірське – як до мене приєдналися мої ровесники – Михайло Токар, Іван Угрин, Михайло Пуршега. Раптом бачимо, знизу до нас піднімаються два німецьких солдати з автоматами: махають руками, мовляв, не пробуйте втікати, інакше, гукають, будуть стріляти – "пук-пук". І забрали нас у село Руську на Путильщину. Там один німець кудись пішов, а другий залишився нас вартувати. Невдовзі перший з них повернувся на машині. Наказали лізти у вантажівку й повезли нас до Румунії. В містечку Берлад на залізничній станції запхали у вагон й зачинили двері. Сиділи голодні години зо три-чотири. Чули, як під’їжджали ще машини, чули людські крики. Зрозуміли, що німці ще звозять "хапаних" людей. Потім поїзд поїхав. Було це перед полуднем, а надвечір поїзд зупинився, почулися вибухи бомб й гудіння літаків. Паровоз, щоб замаскувати вагони, пустив хмару диму.
Коли бомбардування закінчилося, поїзд рушив далі. Їхали всю ніч, а наступного дня опинилися у Франції, у місті Вальдагон. Заперли нас у табір, в якому було 120 осіб. Видали кожному по 100 грамів хліба й горнятку чорної кави. Потім до табору навідався якийсь незнайомець й став роздавати кожному по дві цигарки. Я не курив, то свою пайку віддав хлопцям. Розмовляв він незрозумілою мовою, потім казали, що то був чех. Наступного дня це повторилося. До речі, саме від чеха ми довідалися про те, де перебуваємо.
Серед нас був і чернівецький гімназист, який знав мови й став говорити з тим чоловіком. Ввечері гімназист, після вечері, яка складалася з брюкви та кави, розповів, що чех питався, чи не хочемо ми перейти на бік французьких партизанів. Знаходилися вони, за словами чеха, на горі, вкритій лісом, що височіла на околиці міста. Втекти звідси можна було лише тоді, коли американські літаки скидали бомби. Як правило, це відбувалося вночі. Ми дали чеху знати, що хочемо до партизанів. Той невдовзі повідомив, що їх командири готові нас прийняти. І ось під час чергового бомбардування, коли німці в паніці поховалися, ми виламали ворота й кинулися бігти в напрямку гори. Охорона отямилася й стала стріляти нам навздогін. Бігли довго, спотикалися й падали, бо було дуже темно. Вже на горі почули крик німецькою: "Хальт", тобто "Стій!". Подумали, що це німці нас перебігли. Помилилися. Чех наказав сидіти тихо, чекати, поки не зійдуться всі втікачі. Чекали зо дві години. Принесли й двох поранених. Чех кудись метнувся й невдовзі привів чотирьох партизанів. Французи простелили велику ряднину, поклали на неї поранених й подалися вниз. Чех почепив на гвинтівку клапоть білого полотна й сказав йти за ним услід – білий колір був орієнтиром. Йшли довго. Коли стало розвиднятися, побачили віддалік на дорозі сім вантажівок. Сіли в машини й через пів години зупинилися біля якихось приміщень. Перекладач сказав, щоб ми заходили всередину. Це були військові казарми – гарні, чисті, аж не вірилося.
За словами Василя Івановича, тут він вперше наївся досхочу: видали великі підноси з виїмками на чотири страви. В кінці харчевні була бочка з червоним вином, дозволили випити по пів горнятка.
– Після сніданку й обіду відпочивали, – продовжує пан Василь. – Всього нас було 82 хлопці. У казармах ми перебували два тижні. Була лікарська комісія, яка вирішувала, хто фізично здатний воювати. Мене визнали здоровим й зарахували в бойовий загін. Став кулеметником, зброя німецька. Іншим видали гвинтівки й по 50 набоїв. Перший бій був тяжким: опівночі почався рейд, йшли лісом на відстані метра один від одного. Моїм сусідом був Михайло Токар. Німці нас виявили й вдарили з мінометів. Були втрати, Михайла поранило в ногу, його відвезли в лазарет. Воювали ми добрих півроку. Під час одного з боїв мені вдалося взяти в полон дев’ять солдатів. Я знав непогано німецьку мову, бо дружив з німецькою родиною в рідному селі й навчився. Полонені підняли руки й були вельми раді, що я їх не застрелив. Наш загін визволив шість містечок, населення нас приймало радісно. Французи дуже гостинні й добрі люди. Серед звільнених були такі населені пункти як Бельф, Понтуле, село Давс.
– Коли війна закінчилася, нас перебазували в Марсель. Тут ми вперше помилися, а вошивий одяг спалили. Нас постригли електричними бритвами, продезінфікували всі приміщення. Були ми такі брудні, що на тілі сукалися свічки. Нам видали чистий одяг, звісно, військову французьку уніформу. Після ситного обіду повезли нас на корабель, в каютах – підвісні ліжка. Плили всю ніч, а вдень вийшли на палубу. Так прибули в алжирський порт Оран. Спека неймовірна, до 50 градусів. Поселили нас в навчальному центрі Іноземного французького легіону. Казарми чисті, біля кожного ліжка тумбочка, поличка. Навчанням керував французький капрал, я мав бути мінометником. Готували нас для війни з Японією. Та не встигли, бо після ядерного удару по Хіросімі й Нагасакі японці капітулювали.
Далі для Василя Чорнея та його побратимів почалося пекло. З того моменту, коли в навчальний центр приїхав радянський консул.
– Він став нас переконувати, щоб ми писали заяви, що хочемо додому, – каже колишній партизан. – Агітував вміло, пристрасно. "Хлопці, я кожного з вас довезу до рідного порогу". Не всі повірили, четверо відмовилися. Я ж написав заяву. Нас переодягли в цивільний одяг. Зі взуття залишили французькі черевики. На цей раз нас поселили в чорні й обдерті казарми. Видали пілотки із зірочками, так ми стали москалями...
Продовження історії про воїна з Буковини читайте у свіжому номері газети "Молодий Буковинець".Читайте найоперативніші новини "МБ" у Facebook і Telegram
9-05-2020, 12:58
0
3 049
